Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Заліз під стелю, сподівався, що абреки не чекають нападу згори. Ось забігло їх троє. Я поклав двох, один зміг утекти. Я кинувся до тіл, у одного з абреків був манліхер, моя улюблена гвинтівка. Ну, це вже інша справа. Я побачив, як кілька вершників помчали вздовж потяга, мабуть, хотіли дістатися паровоза. Я збив їх пострілами в спину. Ті абреки, що були позаду, відкрили вогонь по мені. Я впав на підлогу і сховався між трупами нападників. Час від часу то один, то другий підкидало, це означало, що в них попадали кулі, які призначалися мені.
— Здавайся! — закричали абреки, які були в сусідньому вагоні.
Я грубо, по-мужицьки, відповів, що здаватися не збираюся. Вони почали стріляти, я перезарядив манліхер і обидва нагани. Абреки стріляли, але висовуватися зі свого вагона боялися. Кілька вершників знову спробували перегнати мій вагон і зайти мені в тил, але я збивав їх, наче стиглі груші. Раптом несподівано до тамбура влетіла граната. Я встиг сховатися за дверима. Вибух, мене збило з ніг тими самими дверима, я впав, накритий ними. Крики, я відчув, як по мені біжать. Четверо абреків із револьверами увірвалися до вагона. Дим, постріли. Якби нападники були трохи уважнішими, вони б побачили, що бігають по мені. Та, дякувати Богові, пробігли далі. А я ж і вистрелити не міг, притиснутий дверима до підлоги. Виліз із-під них і тоді вже почав лупити з двох рук. Це для абреків було сюрпризом, вони навіть повернутися не встигли. Я теж не встиг.
— Руки догори! — почулося позаду, і в мою спину вп’ялося дуло. Чому я не здогадався подивитися, чи всі абреки пробігли? — Кинь зброю!
Судячи з голосу, мені погрожував молодий хлопець, недосвідчений, але щоб вистрелити впритул, особливого досвіду не потрібно.
— Зброю! — заверещав абрек поганою російською.
— Кладу, кладу! — Що мені ще залишалося? Я поклав револьвери і згадав, що колись же зарікався їздити на Кавказ, а тут відбувається те саме. Знову полон, а може, і в вб’ють одразу з помсти за товаришів, а ще...
І тут потяг дуже смикнувся. Здається, Демидко нарешті переконав машиніста додати ходу, і той додав. Та так різко, що всі, хто стояв, поточилися. Я відчув, що дуло відірвалося від моєї спини. Не бачив, наскільки, але це був шанс. Я рвонувся, постріл, запекло в боці, я вдарив хлопця, та так сильно, що він вивалився в розбите пострілами вікно. Я підхопив револьвери, висунувся у вікно і кілька разів вистрелив у вершників. Ті, побачивши, що потяг набирає швидкість, почали повертати коней. Я побіг уперед. Можливо, хтось із абреків іще залишився в останньому вагоні!
Я увірвався туди, коли побачив, що вони зістрибують просто на ходу. В мене залишилося усього два набої, я вистрелив у останнього з нападників, цілився в ноги. Абрек закричав, упав на підлогу, почав стріляти у відповідь. Чотири постріли і клацання курка. Перезарядити я йому не дав, підбіг, вибив револьвер із рук і приставив ніж, бо в самого набоїв не було. Абрек підняв руки. Я повалив його долілиць, зв’язав. Визирнув. Побачив, що залишки абреків відступають у гори.
Пройшовся вагонами. Не любив сюрпризів, перевірив кожен труп, забрав у всіх зброю. Прибіг схвильований Демидко.
— Іване Карповичу, у паровозі був пособник абреків, мені довелося його застрелити!
— У нас є полонений. Треба його допитати. Мені здається, що цей напад не був випадковим.
— Допитаємо! — кивнув Демидко. — А що з вами? У вас кров!
— Дрібниці. Трохи подерло бік. Не звертайте уваги. Зараз треба заспокоїти людей. Пані й панове, напад абреків відбито! — проголосив я.
Пасажири, що підводилися з підлоги, віддячили мені оплесками.
— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! — крикнув хтось, усі почали вигукувати моє ім’я і нагороджувати оплесками.
Далі мене шанували, вихваляли і пригощали, і поки ми доїхали до Батума, мої подвиги вже виросли до небувалих розмірів. Я самотужки зупиняв тисячу абреків, знищував їх сотнями, використовував при цьому гармати та кулемети, а ще рятував прекрасних дам. Десятками. Люди люблять красиві історії. Я повернув револьвер його сміливій господині, а коли її чоловік сказав про гріх убивства, нагадав йому, що давати себе вбити — гріх не менший, ніж убивати нападника, який хоче вбити тебе.
На першій же станції хтось дав телеграму про напад, і в Батумі нас зустрічав велелюдний натовп. Були промови на мою честь, після чого місцеве дворянство запросило мене на бенкет. Я хотів було відмовитися, бо ж мав що робити, але Демидко сказав, що так не можна.
— У цих краях зневажати гостинність — смертельна образа. Якщо не підете, то отримаєте купу особистих ворогів.
— Та роботи ж стільки! Допитувати полоненого, шукати, з ким зустрічався Саркісов...
— Іване Карповичу, це Кавказ, тут усе по-іншому. Дуже вас прошу.
Довелося вирушити на той бенкет, де столи ломилися від їжі, вино пили цілими рогами, на мою честь виголошували такі тости, що я тільки головою крутив від ніяковіння. Десь посередині бенкету до мене підійшло кілька чоловіків у грузинських строях і запропонували мені очолити загони самооборони.
— Розумієте, Іване Карповичу, всі ми землевласники, маємо маєтки, а з міста не можемо виїхати через тих абреків. Поліція з ними боротися не хоче, армії не до того, то ми вирішили, що треба починати боротьбу самим. Створимо кілька загонів і почнемо війну з абреками. Але для цього нам потрібен хороший ватажок, отаман по-вашому. І ви нам підходите.
Я аж за голову схопився. Бо вони ж усі князі, з родів, які ледь не від Адама походять, а я що, я ж мужик простий із Полтавської губернії, як мені їх очолювати?
— Дуже тішить мене ваша пропозиція, але ж походження моє не підходить для командування таким славним воїнством, — сказав їм.
— Про походження ми подумали, скажемо, що ви зі старовинного грузинського роду, — сказали мені.
— Я? — аж очима закліпав.
— Ви, Іване Карповичу. Напишемо, що у вас дід був грузинським князем.
— Князем, грузинським? Це неможливо, дід уже був занятий, він у мене вірменин.
— Вірменин? Це погано. Вірмени хитрі, наче жиди, — засумували аджарські дворяни. — Але ж іще один дід мусив бути? Нехай той буде грузинським князем! І ви відчули поклик предків і приїхали, щоб навести лад у благословенній Аджарії, знищити орди кривавих абреків!
— Та я ж сищик, а не полководець, — сумнівався я.
— Ви — полководець! Ми ж знаємо, як ви самотужки розтрощили цілу орду абреків, що хотіла захопити потяг!
— Добре, я подумаю. І я ж на службі, мені треба поговорити з начальством, — нагадав я.
— З начальством вашим і ми поговоримо!
Далі знову почалися роги з вином, нові й нові страви. Останнє, що запам’ятав, як сидимо за столом і співаємо. Господарі — свої пісні, а потім я наші. І так добре, так добре!
Прокинувся я наступного дня по обіді з такою головою, наче у ній бомба вибухнула і от-от черепок рознесе.
— Іване Карповичу, прошу за мною. — Демидко був поруч, відвів мене до туалету, де тримав за пояс, поки я блював. Далі підніс графин води. — Боржом — те, що треба зараз для вашого шлунку.
Я жадібно випив воду і впав на стілець.
— Пане підполковнику, я не дуже добре пам’ятаю, що там учора було. Чи не трапилося з мого боку якихось ганебних вчинків?
— Та ні, Іване Карповичу, так ви добре співали, що я аж розплакався. Подумати не міг, що ви стільки наших пісень знаєте. А коли про солов’я на калиновім кущі співали, так усі гості теж заплакали. Хоч слів і не розуміли, але серцем усе відчували!
— Вони хочуть якісь загони створювати, для боротьби з абреками. Мене запрошували отаманом. Не хочеться їх ображати, треба якось пояснити, що начальство не відпускає, а я ж людина військова, мушу дотримуватися дисципліни, — попросив я.
— Поясню, за це не хвилюйтеся.
— Що там полонений? Розповів щось?
— Каже, що вони сиділи у горах, пиячили після вдалого нападу на якийсь маєток. Коли прискочив чоловік із Батума, наказав атакувати потяг. Для цього зійшлося одразу три банди абреків. Мусили знайти вас.