Найкращий сищик та падіння імперії

— О, те, що треба! — зрадів я.

Цей Саманд виявився високим худим чолов’ягою, який весь час усміхався. Російською він говорив зі східною вимовою, схоже розмовляли тубільці у Туркестані. Він вимовою не переймався, патякав, наче з кулемета стріляв. Тільки я сів до екіпажа, як він одразу почав мені розповідати анекдоти, так, що я ледь зі сміху не луснув. Сміявся, а сам час від часу дивився назад. Помітив, що їде за нами тарантас. Візник і пасажир. Візник не той, що нас возив, інший. Але от уп’ялися за нами і їдуть.

— Слухай, Саманде, а можеш трохи покрутитися вулицями? — спитав у нього.

— Звісно, можу, батоно! — Саманд повернув у провулочок, проїхав ним, заїхав у інший, потім ще і ще, якесь павутиння вулиць. — Хочете старе місто подивитися?

— Ага, а тепер он туди заїдь і розвернися, — показав я йому.

Ми зупинилися в невеликому дворі. Я почекав трошки, ага, он той тарантас проїхав. Нас не помітили, ну, нехай шукають.

— Їдьмо, — сказав я.

Біля будинку Саркісова вже зібрався натовп, серед них були і газетярі, з якими я зустрічатися не хотів. Тому наказав проїхати далі.

— Де тут у вас чаю можна попити? — спитав я, бо треба було почекати, поки натовп розійдеться.

— А, є одне хороше місце, батоно! — Саманд відвіз мене до місцевого трактиру, де замовив аж із десяток страв, так що нам весь стіл заставили.

— Куди стільки? — злякався я.

— Батоно, казна платить! Підполковник сказав годувати вас і напувати! — запевнив Саманд і почав пояснювати, яка де страва. Я й не чув про такі: грар, долма, омандж, хекарун, биші, кефта, халіса і ще купа різноманітних. Щось більш смачне, щось менш, але все не схоже на наші страви. Тут же глечик із вином, ну, хоч не з горілкою.

Наїлися так, що аж підводитися з-за столу було важко.

— Батоно, відпочиньте, ось тут приляжте, ніхто не турбуватиме! — запропонував Саманд.

— Ні, в мене правило після їди не лежати. Ходімо.

Коли прийшли, натовп уже майже розійшовся. Ми почали ходити по сусідах, питати. Сусіди розповідали, що жінки до Саркісова ходили часто, але заходили не з цієї вулиці, а з іншої, де була потаємна хвіртка в огорожі.

— Він вірменин був, вірмени хитрі, їх називають жиди Кавказу! — пояснив Саманд.

— Спитай саме про ранок сьогоднішній, — наказав я.

— Вранці приїздила жінка, на екіпажі. Той екіпаж поруч стояв. Потім солдат приходив, постукав у двері і пішов. Потім жінка вийшла, сіла на візника і поїхала, — переклав мені Саманд слова одного з сусідів.

— Спитай, що за жінка була? — попросив я.

Той спитав, а сусід так почав про жінку розповідати, що аж очі в обох загорілися. Саманд наче й забув, що я чекаю, заслухався.

— Ну, що він каже?

— Каже, що білявка, прекрасна, наче персик! Струнка, висока, а груди такі, що... ех! — Саманд аж губу закусив, так розхвилювався.

— А що за візник був?

— Батоно, для чого вам той візник, краще я вам про жінку ще розповім! Ноги в неї сильні, хода рівна, а погляд, такий погляд! — Саманд аж за серце схопився, наче просто зараз її побачив.

Далі ще довго розповідав, описував ту красуню так, що, мабуть, і граф би не зміг, хоча граф любив про жіночу красу потриндіти. Довго я терпів ці теревені, потім знову наказав спитати про візника. Вже суворо.

— Візник був чорнявий, худий, може, перс, — без будь-якої зацікавленості сказав Саманд. — А ось та жінка, ох, яка ж красуня!..

Далі про ту жінку розповідав, навіть коли вже до штабу їхали. Дорогою я знову побачив тарантас, який слідкував за нами. Вони нам зраділи дуже, у відкриту до нас під’їхали. Чоловік, що сидів у тарантасі, підвівся, вклонився мені.

— Чи маю я честь розмовляти з самим Іваном Карповичем Підіпригорою? — спитав він хорошою російською. Тонкі риси обличчя, східні очі, вусики, одягнений був у новий костюм, елегантний капелюх.

— Так, — кивнув я.

— Чи можу я попросити вас приділити мені кілька хвилин?

— А хто ви? — поцікавився я.

— Я — Гарегін Нжде, заступник командира Другого добровольчого загону Російської імператорської армії.

— Що ж, поговорімо.

— Тут неподалік є ресторан...

— Ні, ресторану не треба, я дуже добре пообідав. Якщо не проти, можемо пройтися, — запропонував я.

— Залюбки, — кивнув він.

— Пін підполковник наказав мені супроводжувати вас усюди! — прошепотів Саманд, якому мій співрозмовник не дуже подобався.

— Їдь за нами на відстані, — сказав я.

І ми пішли з тим Гарегіном.

— Іване Карповичу, ви чули про Другий добровольчий загін?

— Ні.

— Це загін добровольців-вірмен, які воюють із турками на боці Росії.

— Добре.

— І в нас є прохання до вас.

— Яке? — трохи здивувався я.

— Чи не могли б ви вигадати історію про те, як приїздите до турецької Вірменії і там допомагаєте нашому народові в його визвольній боротьбі?

— Я? — аж очима закліпав. — Чому я?

— Іване Карповичу, ваші пригоди дуже популярні на Кавказі. Ми видали дві книжки ваших пригод вірменською.

— Ага, пам’ятаю, я підписував дозвіл, — згадав я.

— Так, ми заплатили гроші за права, ми поважаємо вашу працю. Тільки ми додали, що ваш дід був вірменин.