Найкращий сищик та падіння імперії

— Звісно, не проти. Поїхали.

До вокзалу нас відвіз Саманд, який, коли почув, що їдемо до Батума, став нас попереджати, що там зараз небезпечно і тамтешні абреки зовсім знахабніли. Ми його запевнили, що все буде добре. Я перепитав підполковника, чи взяв він з собою зброю. Він ляснув по кишені свого сюртука.

— Наган і двадцять набоїв. Думаю, мусить вистачити, — похвалився.

Ми пішли до кас, проте виявилося, що квитків на потяг немає. Демидко показав своє посвідчення військової контррозвідки, але і це не подіяло. Він почав було скандалити, але я відвів підполковника.

— Спокійно, зараз усе вирішимо, — запевнив я його і пішов до директора вокзалу. Його помічник спочатку не хотів пускати, але я гримнув на нього, наказавши передати, що прибув Іван Карпович Підіпригора. Помічник побіг до кабінету, а за мить звідти вже вискочив сам директор вокзалу, який почав увиватися біля нас. Запрошував на обід, але я спитав про квитки і отримав ціле купе.

— Зараз вимушені знімати більшість вагонів для забезпечення потреб фронту. Тому місць для всіх не вистачає, але для таких поважних людей квитки завжди будуть! — запевнив нас директор. Переконав випити по чарці коньяку, після чого ми рушили на перон.

Подали тільки три вагони, тоді як охочих їхати було значно більше. Вони б, мабуть, і на дахи вагонів залізли, але перон оточили жандарми, які пропускали тільки пасажирів із квитками. Тому потяг наповнився в міру, навіть порожні місця залишилися.

Невдовзі ми вирушили в дорогу. Трохи поговорили, а потім я влігся спати, бо вночі цього зробити мені не вдалося. Прокинувся вже по обіді, коли ми їхали уздовж моря. Демидко запропонував мені смажену курку, місцевого хліба та вина, які купив на станції.

— На жаль, вагона-ресторану в потязі немає, доведеться задовольнятися тим, що є.

— То задовольнімося! — запропонував я, бо відчув голод.

З’їли усе, випили вино, стало добре.

— От смачна тут їжа, нічого не можу сказати, Іване Карповичу. Але все одно час від часу така туга за нашими кубанськими стравами бере! — сказав Демидко. — За борщем, за варениками, за салом вудженим із хріном, за хлібом житнім!

— Тут ви правду кажете, — погодився я. — Де тільки не їздив, різне куштував, а от своє — воно і є своє. І хороший борщ — як ото государ імператор серед страв, ніщо з ним рівнятися не може.

Побалакали ще. Він мені розповідав про Кубань, я йому про Полтавщину. Їхали між горами та морем, коли несподівано почули постріли. І крики. Я визирнув у вікно і побачив, що з сусіднього пагорба до потяга мчить цілий загін вершників у папахах. Вершники верещали і стріляли з гвинтівок.

— Абреки! Абреки! — почулися крики у потязі, а за ними жіночий вереск, зчинилася метушня. А тут іще й паровоз замість того, щоб пришвидшитися, почав гальмувати.

— Чорт! — Демидко зблід і вихопив свій наган. — Вони хочуть викрасти нас, щоб потім вимагати викуп!

— Біжіть до паровоза і примусьте машиніста їхати далі! А я спробую зупинити абреків тут! Швидко! — сказав я.

— Іване Карповичу, вони вб’ють нас! — прошепотів Демидко.

— Ви ж козак, хіба можна козаку смерті боятися? Вперед! Паровоз мусить поїхати далі!

Демидко вибіг у вагон і почав пробиватися до паровоза.

— Всім на підлогу! — закричав я пасажирам і визирнув у вікно.

— Що ви робите? Опустіть зброю, через вас абреки виріжуть весь ешелон! — закричав якийсь чоловік у сюртуку.

— Не треба! Вони вб’ють нас! Це аджарські абреки! Не треба! — забубоніли інші пасажири, які перелякано визирали у прохід.

— Я — Іван Карпович Підіпригора! — гримнув на них.

— Та хоч хто, абреків забагато! — наполягав чоловік у сюртуку, за що отримав по обличчю.

— Всі на підлогу! Хто скаже ще хоч слово, буде застрелений як пособник розбійників! — Я вихопив свій браунінг, і всі пасажири вмить попадали на підлогу. Я знову визирнув у вікно, абреки легко наздоганяли наш потяг, який потроху збавляв швидкість. Пострілом збив найближчого з абреків, потім іще одного. Нападники закричали, почали осаджувати коней і стріляти по нашому вагону. Жіночі крики і розбиті кулями вікна.

Я трохи почекав, потім вистрелив іще двічі, цього разу збив лише одного абрека. Нападники дали ще кілька залпів. Я поплазував проходом. Визирнув у іншому кінці вагона і вистріляв останні кулі. Змінив обойму. Побачив, що абреки трохи розгубилися. Якби вони зараз пішли в рішучу атаку, то наздогнали би потяг, застрибнули б у вагон і вбили б мене. Але вони не очікували спротиву. Я вистрелив іще, щоб налякати їх більше. Абреки почали відставати. А потім, мабуть, отримавши наказ, знову понеслися в атаку. Я збив двох із них, але, поки перезаряджав обойму, перші з абреків уже залізли в останній вагон. Крики, постріли, кілька абреків хотіли забігти до мого вагона, я зустрів їх пострілами, двох убив, решта відступили. В мене не було більше набоїв, я розраховував на зброю вбитих абреків, підхопив їхні нагани, в одному виявилося два набої, у другому лише один. Побіг назад. У моєму вагоні мене перестріла якась дама, що подала мені револьвер.

— Ось, візьміть, Іване Карповичу.

— Ніно, ні! Ні! — закричав той чоловік, який отримав по пиці. Зараз плескав по кишені свого піджака. Здається, жінка забрала його револьвер і віддала мені.

— Дякую! — я вклонився їй і побіг назустріч абрекам.