Найкращий сищик та падіння імперії

— Ні, у столиці я давно вже не була. Мені не подобається тамтешній клімат. Що там зараз, зима?

— Зима, — кивнув я.

— А тут бачите, весна, все зеленіє і квітне! — Вона подивилася мені в очі. В її погляді я побачив жагу пригод. Від жінки п’янко пахло. Я весь здригнувся.

— Олександро, ви квітнете тут, наче райський сад, але...

— Жодних але, — усміхнулася вона і впилася мені в губи, наче ґедзь у коров’ячу шкіру.

Дуже вчасно у двері постукали. Дуже чемно почекали, поки я зміг зібратися з силами і відповісти.

— Одну хвилину!

Я підійшов, відчинив двері, там стояв Демидко.

— Іване Карповичу, вас чекають.

— Іду.

Я пішов, знову знайомства, порожні балачки, ввічливі усмішки. Мене роздивлялися, наче небачену чудасію. Ну, нехай. Побачив полковника, на якого тепер працював, спитав Демидка про нього.

— Це — полковник Кіндрат Лук’янович Фролов, зі штабу. Товариш покійного Саркісова, дуже переймається його зрадою.

— А ось та руда красуня?

— О, бачу, що ви, Іване Карповичу, не тільки працювати до Тифліса приїхали, — зауважив Демидко. — Це Олександра Сайрус, дружина нафтопромисловця Сайруса, у якого велика справа у Баку.

— Він теж десь тут?

— Ні, він завжди у Баку, а його дружина живе у Тифлісі.

— Чому так?

— Ну... — Демидко почервонів. — Я, звісно, свічку не тримав, але подейкують, що той Сайрус схильний до содомського гріха, і в нього у Баку цілий гарем хлопчиків. На Сході це досить поширене явище. Але це тільки брудні чутки.

— Звісно, що чутки, ви подивіться, яка жінка! — зітхнув я.

— Бачу, що ви її теж зацікавили. Будьте обережні, вона може закрутити голову будь-кому.

— Я бачу, бачу.

Ледь відбув той вечір до кінця, вийшов уже знесилений, щоб їхати додому, коли поруч зупинився екіпаж, із якого я почув сміх, що міг належати лише одній людині. Я сів усередину, Олександра щось сказала візнику, і ми рушили.

— Ви знаєте грузинську? — здивувався я.

— І це далеко не всі мої чесноти, — запевнила мадам Сайрус, після чого ми продовжили з того самого місця, на якому нас перервали.

Я був наче в тумані, коли почулися крики, іржання коней, екіпаж зупинився, двері відчинилися, якийсь бугай поліз до нас.

— Це грабіжники, не опирайтеся! — прошепотіла Олександра, але я вже вдарив нападника ногою. Сам вивалився в інші двері, збивши з ніг іще одного бандита. Дав йому по голові, потім вихопив із чобота ніж, відбив удар, приклався кулаком. Почув, як клацнув курок, і кинув ніж у темряву. Скрик, потім тіло впало на бруківку. Я став ногою на револьвер нападника, забрав його. Почув, як хтось тікає. Один нападник, якого я вдарив ногою, втік, ще один лежав з розбитою головою, третій — обхопив руками мій ніж у животі, хрипів. Ніж я забрав, побачив на бруківці нашого візника з розбитою головою. Повантажив його у дверцята, сам сів на місце візника.

— Олександро, де тут лікарня?

— Везіть його до мене, моя покоївка була медсестрою і зможе обробити рану.

Пані жила у багатому будинку, оточеному садом. Ми залишили візника покоївці, а самі піднялися на другий поверх.

— Хто це міг бути? — спитав я.

— Бандити. Тифліс увечері стає досить неспокійним. Особливо зараз, коли війна.

— Фронт же далеко.

— Так, але бандити стали занадто нахабними. Щось вип’єте?

— Трохи коньяку. У вас розкішний будинок. Підполковник Демидко казав, що один із найкращих у Тифлісі.

— О, той Демидко, мабуть, устиг наговорити не тільки про будинок?

— Ну, я ж мусив навести довідки про те місце, де залишуся ночувати.

— І звідки ви знали, що тут залишитесь? — спитала Олександра з посмішкою.

— Щось у вашому погляді, Олександро, мені це підказало.

— То Демидко знає, що ви у мене?

— Так, звісно, але ви можете бути спокійні, він не з тих, хто теліпає язиком.

Насправді Демидко міг і не здогадуватися, куди я поїхав, але мені чомусь було спокійніше, щоб господиня будинку думала, що він знає. Я ні в чому її не підозрював, просто намагався завжди бути обережним.

— Хочеш, щоб я тебе зв’язала? — спитала вона після першої хвилі тілесного шалу, коли ми рибами, викинутими на берег, лежали у ліжку і важко дихали.

— Що? — не второпав я.

— У мене є красиві мотузки, нашийник, кайдани. Ти коли-небудь грався у раба?

— У раба? Олександро, в мене ще дід був кріпаком, то я таких ігор не розумію.

— Може, ти хочеш побути строгим паном? Покарати мене?

— За що? — знову не второпав я.

— Зв’язати?

— Та ні, мені й так добре.

— Якийсь ти, Іване Карповичу зовсім без вигадки, — зітхнула красуня.

— Ага, що є, то є. Мене і начальство лає, що нічого вигадати не можу. Але така вже я людина, цілком задовольняюся тим, що є. Проста людина, витребеньок не люблю.

— Може, тому, що не куштував їх?

— Може. Але от коли ви п’єте коньяк і він добрий, навіщо ще щось вигадувати?

— Бо ж цікаво! Ти кокаїн вживав?

— Ні.

— Чому?

— Мені й так добре.

— Не знаєш ти, що таке добре, Іване Карповичу. І вчитися не хочеш.