Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Мельников засопів, а потім розплакався.
— Нічого з собою не можу вдіяти, Іване Карповичу! Поки не вип’ю, аж пече мене! Ні про що думати не можу!
— Розумію, спиртоуз — він такий. Пропоную вам ось що. Їдемо ми на Кавказ. Не знаю, як надовго, але думаю, що не на день. І це хороша нагода вам зупинитися. Пригальмувати. Водички попити. У мене знайомий був, граф Маєвський...
— Це той, що зараз у полоні пригоди ваші строчить?
— Ага, він. Так от теж спивався, бідолаха. А потім я його взяв за петельки, струснув і влаштував йому режим. Стежив, наче тюремник, щоб ані грама. Він і тікав з хутора, і красти спиртне намагався, два місяці я з ним бився, а потім попустило його. І нічого, звик до тверезості, врятувався.
— Ви бачите, до чого тверезість довела! До зради та до цісаря!
— Ну, вам цісар не загрожує. А ось труна, так уже, мабуть, і зроблена, чекає десь на складі. Ваша труна, якщо пити не припините.
Засопів він.
— Вважаю ваше мовчання згодою. І урочисто проголошую, що віднині і сам питиму лише чай та воду.
— Але ж Кавказ, там же вино! — аж застогнав Мельников.
— Капітане! Нічого міцнішого за чай! Тільки так! — сказав я суворо.
До вокзалу ми доїхали мовчки, прийшли на перон, із якого відбував потяг на Тифліс. Там до нас підійшов бравий офіцер: груди колесом, вуса настовбурчені, очі палають.
— Підполковник Демидко Савелій Охрімович! — представився він і подав руку.
— Іван Карпович Підіпригора, а це — капітан Мельников. — Я потиснув руку, придивлявся до підполковника, який зрадів мені, як мужик знайденому рублю.
— Іване Карповичу, дуже вдячний, що ви погодилися нам допомогти. Проблема справді серйозна, і ми на вас дуже розраховуємо! — заявив Демидко. Здається, він не здогадувався, що мене і не питали, а просто наказали вирушати на Кавказ.
— Зроблю все, що у моїх силах, — пообіцяв я, коли до нас підбігло кілька газетярів із криками.
— Іване Карповичу? Для чого ви відбуваєте до Тифліса? Нова справа? Що ви розслідуєте? Розкажіть про справу з Кітеж-градом!
Обступили, наче цигани на ярмарку. Балакати мені не хотілося, я пробився через натовп, стрибнув до вагона і, поки потяг не рушив із місця, до вікна не підходив.
— Як вони дізналися, що я їду на Кавказ, підполковнику? — спитав я Демидка.
— Іване Карповичу, я сам не знаю! — Він виглядав розгублено. — Командування фронту звернулося по допомогу. Просили саме за вас, але ж ми розуміли, що найкращий сищик імперії може бути зайнятий. То готові були і до відмови. Сьогодні вранці нас повідомили, що ви поїдете. Але я зберігав це у таємниці!
— Хтось у Тифлісі знав про мій приїзд?
— Ні! Жодна людина! Планувалося, що ваш приїзд буде збережено у таємниці, щоб вам було зручніше працювати.
— Ну, таємниці вже не вийде.
Я був упевнений, що це хтось із доброзичливців на верхах повідомив про мій від’їзд газетярам. Намагалися завадити мені успішно попрацювати? Ну що ж, подивимося, чи завадить це мені.
— Я не знаю, як так вийшло, що їм стало відомо. — Демидко був страшенно засмучений. — Вибачте, Іване Карповичу, мені дуже соромно.
— Нічого страшного. То для чого я вам знадобився?
— Зайдімо до купе, — запропонував він, бо побачив, що у проході стоять інші пасажири.
— Капітане, заходьте, — сказав я Мельникову.
— Я ще покурю, Іване Карповичу, — сказав він.
— Ну, як хочете. Тільки не біжіть до вагона-ресторану, — пошепки сказав йому.
— Та я й не думав! З чого ви таке узяли! — образився він і розчервонівся. Думав і збирається. Ну, нехай.
Я зайшов до купе, зачинив за собою двері.
— Отже, Іване Карповичу, ми попросили вашої допомоги через те, що у штабі фронту завівся кріт, — сказав Демидко з помітним хвилюванням.
— Кріт? — здивувався я. — У самому штабі? — Я уявив кротячі нори серед паркету штабних коридорів.
— Так, у самому, — кивнув полковник.
— А мишей немає? — поцікавився я, трохи ображений. — Я міг би і мишей половити, разом із кротом.
Демидко здивовано подивився на мене, потім плеснув себе по лобі й засміявся.
— А, ви не так зрозуміли! Кротом у нас називається ворожий агент, шпигун! І ось він працює у штабі фронту!
Я полегшено зітхнув.
— Добре що так, а то я подумав, що доведеться отруту розсипати чи чим там із кротами борються? То шпигун?
— Шпигун! Який повідомляє туркам про наші плани. Ми здогадувалися про його існування і раніше, але в нас не було доказів. Та під час останнього наступу ми захопили штаб однієї з турецьких дивізій і знайшли там докладний опис плану наших дій! Зі всіма деталями! Хтось, хто мав доступ до нашого штабу, передав інформацію туркам, і ми б зазнали болючої поразки, якби не наш звичайний бардак.
— О, то бардак може рятувати? — здивувався я.
— Інколи може. План зберігався у штабі фронту, і його мали доставити у війська безпосередньо перед наступом. Але сталося так, що спочатку план роздрукували з запізненням, потім частина кур’єрів заблукала, а частина зав’язла у горах, у дивізіях план не отримали і вимушені були діяти самостійно. На місцях атакували так, як їм бачилося. Турки ж готувалися зовсім до іншого, для них наші удари виявилися вкрай несподіваними, і ворогів було розбито, вони панічно відступили, завдяки чому ми і змогли захопити їхні штабні документи. Та це просто нам пощастило, бо якби наступ відбувався за планом, нас би було розгромлено. А головне, тепер штаб паралізований, ми не можемо планувати операції, бо боїмося, що про них також стане відомо ворогу. Тому нам потрібно знайти і знешкодити крота. Якомога швидше, бо за місяць сніг зійде з перевалів, дороги підсохнуть, і ми маємо атакувати далі. Іване Карповичу, допоможіть нам.
— Скільки людей у штабі мали доступ до плану наступу?
— Близько двох десятків. Командувач, його заступники, інші офіцери. Всі у званнях не нижче від полковника.
— Нічого собі! То ворог проліз дуже високо!
— Так, і це нас дуже хвилює. А також обмежує наші дії. Ми не можемо арештувати генерала чи полковника, не маючи залізних, дуже переконливих доказів! Ми не можемо почати перлюстрацію їхніх поштових відправлень, якщо в нас не буде хоча б якихось доказів можливої причетності офіцерів. Треба діяти дуже акуратно, точно і швидко. Тому я й запропонував вашу кандидатуру, яку підтримали, бо серед офіцерів штабу багато ваших шанувальників.
— У вас є хоча б якісь підозри?
— На жаль, ні. Я перевірив усіх офіцерів, що мали доступ до плану. Шукав якісь деталі в їхніх біографіях, які б могли підштовхнути їх на співпрацю з ворогом, але так і не знайшов.
— Мені потрібен список офіцерів, які мали доступ до плану.
— Так, ось він. — Демидко вийняв аркуш зі шкіряної теки.
— Окрім них, точно ніхто не міг добратися до плану? Може, якась друкарка чи ще хтось?
— Ні, чернетку плану писали вручну, потім набирав один із полковників на друкарській машинці. Далі план зберігався у сейфі командувача. Перед наступом його мали роздрукувати і розіслати, але з’ясувалося, що друкарок ніхто не попередив і вони розійшлися. Поки знайшли кількох, вони надрукували, але з запізненням. Потім іще сніг пішов, ну і дивізіям на фронті довелося діяти самостійно. Завдяки цьому ми випадково перемогли.
Тут прибіг Мельников.
— Іване Карповичу, у мене гаманець витягнули! Поки я ішов вагонами! Злодій десь тут! Він у потязі! Його треба знайти! Там усі гроші! — Капітан важко дихав і витирав піт.
— А куди це ви ішли, капітане? — спитав я.
— Куди? Куди... Ну, просто прогулятися, — невпевнено брехав Мельников. — Не має значення! Головне, що хтось витягнув мій гаманець! Іване Карповичу, допоможіть, там же і наші гроші на відрядження!
— Пане підполковнику, почекайте мене тут. — Я вивів Мельникова за руку до проходу, зачинив двері у купе. Показав капітану його гаманець.
— Капітане, він побуде у мене.
— Що? Це ви витягли? — спробував було обуритися Мельников. — Ах ви ж...