Найкращий сищик та падіння імперії

Перед тим він запросив нас до столу з чаєм і солодощами. Розмовляв російською господар непогано. Мене мав зрозуміти.

— Дивіться, пане Аміране. Полковника Саркісова підозрюють у роботі на турецьку розвідку. А зараз же воєнний стан, через який військова контррозвідка отримала дуже широкі повноваження. І от у нас є підозра, що ви з турецьким шпигуном говорили не про парфуми, а про щось інше.

— Про парфуми! Мамою клянуся! — закричав господар.

— Ми можемо вас арештувати, а можемо не арештовувати. Тільки поставити питання: людина може на турецьку розвідку працювати, а в неї кілька суден плаває — чи правильно це? Думаю, що, як мінімум, судна ваші арештують. І за вами уважно стежити почнуть.

— Скільки ви хочете? — спитав Аміран прямо. — Тисячу?

— Ми хочемо знати, про що була розмова з Саркісовим.

Аміран подивився на мене, не на Демидка.

— Дві тисячі.

— Хоч двадцять дві. Про що?

— Я ніколи не працював на владу. І зараз не буду.

Я засміявся.

— Ви, один із найбільших контрабандистів, ніколи не працювали на владу? А хто ж вас тоді прикривав увесь цей час? Чому ви не в Сибіру, а у палаці? Що за лайно ви мені тут пхаєте? Підполковнику, викликайте козаків, тут немає про що говорити. — Я підвівся.

— Зачекайте, — сказав Аміран.

— Що?

— Можна, пан підполковник вийде?

Я кивнув Демидку, той вийшов. Аміран перевірив, чи добре зачинено двері.

— Ви питаєте про те, за що мене можуть посадити до в’язниці.

— Мені нецікаво саджати вас до в’язниці, мені цікаво посадити інших. Якщо те, що ви розкажете, мені допоможе, я забуду про ваші слова.

— Він спитав, чи були якісь пакети в кінці листопада, — сказав Аміран.

— Що за пакети?

— З Тифліса на той бік.

— На той бік?

— Так, інколи мене просять передати щось до Туреччини або привезти звідти. Війна війною, але життя триває. У когось залишилися там родичі, хтось веде торгові справи, всім цим людям потрібно щось передати, але пошта не працює. Вони просять нас.

— Пакети були?

— Був один.

— Великий?

— Ну десь такий, — Аміран показав руками прямокутник, розміром трохи більше аркуша.

— Хто його передав?

— Не знаю. Мені надходила телеграма про те, що дядечко Ніколоз виїхав до Батума в такому-то вагоні. Разом із телеграмою приходили гроші. Моя людина з’являлася на вокзал і забирала у вагонника те, що треба було передати. Я відправляв це з першим човном.

— Від кого надходили телеграми?

— Від дядечка Важі.

— Після листопада пакети ще були?

— Ні.

— В якому вагоні був останній пакет?

— У третьому.

— Куди ви доставляли пакети?

— До Трапезунда.

— Хто їх забирав?

— Наші люди з турецького боку. А вже до них приходили по передачу.

— Що ж, добре, — кивнув я.

— Про це ніхто не мусить дізнатися.

— Жодна людина. Зараз я вийду і кричатиму. Не звертайте уваги.

Я вийшов і почав лаяти Амірана, погрожував йому і поліцією, і козаками, і розстрілом. Демидко здивовано дивився на мою лють.

— Він так нічого й не сказав? — спитав мене трохи згодом.

— Майже нічого. Дарма з’їздили. Що ж, повертаємося до Тифліса.

— Так швидко? Саркісов заходив іще пообідати і до портових дівок, — нагадав Демидко.

— Навряд чи там буде щось цікаве для нас. І мені треба ще попити, щось зовсім погано.

— Може, вина?

— Ні-ні, ніякого вина. Досить. Швидше до Тифліса.

Їхати довелося з пересадкою у Самтредіа. Нас тепер супроводжувало два десятки солдатів із кулеметом.

— Охорона наче у міністра якогось, — пожартував я.

— Іване Карповичу, ви ж тут головніший за міністра! Просто зірка! Тільки про вас і говорять! Новий витязь у тигровій шкірі!

— До чого тут тигри? — не зрозумів я.

— Ну, це так називали одного грузинського народного героя, про якого цілу поему написали. А у вас що, справді дід був грузинським князем? А то всі тільки про це і балакають.

— Та який там грузинський князь! У мене всі предки — гречкосії, ну, може, козаків трошки, бо прізвище козацьке, — запевнив я, а сам подумав, що розмови ті треба припинити, бо і так мені шиють мазепинство, а тут ще і грузинське або вірменське мазепинство шити почнуть.

Я попив чаю, трохи відпочив, коли ми доїхали до Самтредіа і почали чекати потяга на Тифліс. Охорона наша поїхала назад до Батума, їх змінили залізничні жандарми при зброї. Кілька з них попросили в мене автографи, питали, чи вийде історія про мою битву з абреками у журналах. Обіцяв, що вийде.

Чекати на потяг довелося довго, прибув аж пізно вночі, дістатися Тифліса ми мали лише зранку. Я прокинувся вже засвітла, провідник сказав, що прибудемо на вокзал за півгодини. Я вмився, почистив зуби, причесався й повернувся до купе. Демидко вже теж прокинувся. Попросив чаю. Потяг несподівано почав гальмувати. Жандарми, які були в сусідніх купе, одразу схопилися за зброю. Але тихо, жодних криків та пострілів, загонів абреків теж не видно.

— Нічого страшного, корова здохла, лежить на колії. Зараз її приберуть, і поїдемо далі. — сказав один із жандармів, який збігав до паровоза.