Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Після прибуття до Москви 3 червня Винниченко зіткнувся з багатьма перепонами, домовлені зустрічі відкладалися, і це дало йому зрозуміти, що більшовики взагалі не сприймали серйозно злиття з укапістами й що вони в жодному разі не дозволяють існування в Україні незалежного радянського уряду. Винниченко почав переконувати більшовицьких лідерів, що надмірна централізація структур РКП шкодить революції. А наприкінці червня вирушив до Харкова й протягом кількох тижнів обіймав у радянському українському уряді посаду заступника голови Ради народних комісарів і був комісаром іноземних справ[314]. Проте йому стало зрозуміло, що з ним поводилися лише як із весільним генералом. Такий пропагандистський хід дав більшовикам змогу говорити про «банкрутство» українського націоналізму, свідченням чого був відхід від нього його-таки провідних лідерів. Винниченко повернувся до Москви, а там повідомили, що укапісти його зреклися. 25 серпня йому дали дозвіл виїхати на Захід[315]. У чернетці свого листа до ЦК РКП він досить мелодраматично пише про свою долю: «Я вирішив залишити Росію та виїхати за кордон. Якщо не назавжди, то на тривалий час, бо свою політичну кар’єру я закінчив самогубством»[316].

Провал Винниченкової місії мав ширші наслідки, ніж просто кінець кар’єри однієї з найяскравіших і найактивніших постатей української революції. Він показав, що у своїх інтересах більшовики були готові використати будь-яку людину чи групу, аби тільки посилити власні позиції, проте владою не ділитимуться ні з ким. Навіть якби укапісти злилися з КП(б)У в 1920 році, як це зробили боротьбисти, вони все одно не змогли б змінити ситуацію без підтримки Москви, бо саме за нею лишалося останнє слово в усіх важливих рішеннях, і керівництво РКП, вочевидь, не хотіло нічого тут змінювати.