Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
В Україні — війна. Як і на будь-якій війні, в Україні гинуть журналісти. У Києві їх убивали і на Майдані, де формально війни не було, але було сильне бажання колишньої влади розігнати протестувальників, застосовуючи до них силу — зброю і сльозогінний газ. Тепер організатори вбивств ховаються в Росії. За весь час з приводу гонінь на журналістів із Кремля не було ані звуку. Тоді не було вигідно. Тепер, коли на Сході України йде справжня війна і туди почали приїжджати російські журналісти, реакція Кремля стала набагато жорсткішою. Кремль почав закликати до засудження нової влади України, маніпулюючи власною дезінформацією.
За весь час конфлікту в Донецькій і Луганській областях були викрадені й перебували в примусовому ув’язненні понад два десятки українських журналістів. Із Москви не було ані слова осуду, ані жодного заклику звільнити незаконно утримуваних. Ніякої реакції не було й після того, як сепаратисти почали захоплювати редакції газет і телеканалів. Для російської влади це звичайно і звично — в самій Росії за останні 15 років захоплення, напади й убивства стали нормою ставлення влади до журналістики. Поняття «свобода слова» цілком можна замінити на «свободу слова влади».
У ніч проти 30 червня 2014 року в Донецьку загинув оператор Першого російського каналу Анатолій Клян. Сталося це під час захоплення сепаратистами військової частини, і, за свідченням журналіста Орхана Джемаля, те, що сталося, — провина сепаратистів. Вони вирішили зробити «картинку» для російських журналістів, показати, як «солдатські матері» вимагатимуть від солдатів повернутися додому, дезертирувати. Посадили в автобус і повезли до частини. Там їх зустрів шквальний вогонь. Були поранені водій автобуса й оператор, який отримав кулю в живіт.
Звісно, з Москви понеслося — заяви, протести і погрози. Надійшла абсолютно безглузда пропозиція першого заступника секретаря Громадської палати Росії Владіслава Ґріба — забезпечити російських журналістів озброєною охороною. «Треба забезпечити озброєний супровід наших журналістів, тому що це очевидне цілеспрямоване знищення російських журналістів», — вважає Ґріб. На його думку, «загибель журналістів на території України стає системою».
Важко собі уявити журналіста з охороною, але російські чиновники, здається, зовсім перестали розуміти специфіку роботи журналістів. Утім, Владіслав Ґріб — не перший. Кілька років тому депутат від «Єдиной России», у минулому хабаровський журналіст Боріс Рєзнік пропонував журналістів озброїти пістолетами. У відповідь правозахисники запропонували владі ретельніше ставитися до розслідувань фактів убивств журналістів на території Росії, кількість яких за час правління Путіна перевищила 50.
На війні журналісти перебувають в особливих умовах — вони не захищені ніким. Колись у Центрі екстремальної журналістики ми намагалися написати підручник для репортерів, які працюють у зонах військових конфліктів. Не вийшло: всі професійні журналісти, які пройшли війни у різних регіонах світу, заявили, що врятувати колег може тільки досвід. Проте є непорушні правила, що їх дотримуються військові репортери у всьому світі. Не носити військової форми, не мати зброї, не пересуватися на військовій техніці, носити каску і бронежилет. Не завжди рятує позначка «ПРЕСА», оскільки багато учасників конфліктів побоюються розголосу і напис може стати мішенню.
Ми зібрали всі поради і видали «Довідник для журналістів, які працюють у зонах військових конфліктів», з порадами, як надати першу медичну допомогу, що потрібно знати про використовуване в конфліктах озброєння, який зручний і практичний одяг і взуття використовувати в екстремальних ситуаціях. У довіднику є навіть розділ про те, що репортери повинні знати традиції і звичаї мешканців конфліктних зон. Під час першої чеченської війни ми видавали журналістам напрокат бронежилети і спеціальні фільтри для очищення води. Якусь кількість життів ми змогли врятувати.
Однак журналісти продовжують гинути. На війні кулі та снаряди не розрізняють ні національності, ні державної належності, ні статусу журналіста — пропагандист він чи незалежний. За час конфлікту в Східній Україні загинули вже п’ятеро, четверо росіян та італієць. І ставлення російської влади до всіх смертей було різне, про загибель Андрєя Міронова в Москві ніхто не шумів, не погрожував, не протестував. Його доправили в Москву тільки через тиждень, поховали тихо і забули. Тому що він був не пропагандист.
Ставлення до журналістських смертей в Росії завжди було своєрідним. Гинуть багато, по 20–30 осіб щороку, багато вбивств не пов’язані з професійною діяльністю, вони побутові або кримінальні. Країна така — небезпечно жити всім. За час правління Путіна за професійну діяльність убито понад 50 журналістів, що ставить Росію на перше місце у скорботному списку тоталітарних держав. І проблема безпеки полягає не в тому, що журналісти стикаються з агресією, а в тому, що влада ці злочини належно не розслідує. А в цьому випадку з’являється цілком логічне запитання — чому? І — кому це вигідно?