Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Замовчування злочинів — тактика влади. Інакше доведеться заарештовувати і судити представників влади, зацікавлених у тому, щоб журналісти замовкли назавжди. Чи відчувала Анна Політковская небезпеку від влади? Так, і вона мені про це неодноразово говорила. Чи побоювалася Наташа Естємірова? Так, і не приховувала. Щороку в Росії вчиняють до 150 нападів на журналістів, часто публічно при свідках їх б’ють. Але коли нападає чиновник, представник влади, то зазвичай не порушують кримінальної справи, нема ні осуду, ні вибачень. Безкарність породжує нові злочини, про що міжнародні організації постійно нагадують російській владі.
Кому як не МЗС Росії, зайнятому зараз складанням нових заяв про проблеми російських журналістів в Україні, не знати про внутрішні проблеми у власній країні. Щороку міжнародні організації — від ОБСЄ і Ради Європи до Комітету захисту журналістів і «Репортерів без кордонів» нагадують Сєрґєю Лаврову та Владіміру Путіну, що в Росії журналістам стає працювати смертельно небезпечно. У відповідь — традиційне мовчання. Замість розв’язання власних проблем пишуть таке: «В Україні продовжується жорстоке й абсолютно протиправне переслідування російських журналістів».
Українські прикордонники не впустили в країну кілька десятків російських журналістів. Не тому, що хотіли зберегти їм життя, а тому, що сучасна російська журналістика перетворилася на чорну пропаганду. Більшість із них їде цілеспрямовано до бойовиків-сепаратистів і робить репортажі про них. У принципі, це справа будь-якого журналіста і його редактора — як, де і навіщо він працює. Але пропагандисти працюють у зоні бойових дій, перебувають серед озброєних бойовиків, по яких веде вогонь українська армія. Що тут МЗСу Російської Федерації не зрозуміло?
Ще у квітні 2014 року, коли українська влада почала висилати російських журналістів із країни, прорізався голос у Спілки журналістів Росії. «Це стає якоюсь тривожною закономірністю. Спочатку журналісти «Эхо Москвы» і «Россия 24», тепер «Life News». Постійні порушення прав журналістів, неможливість для них виконувати їхній професійний обов’язок, — обурювався Ашот Джазоян. — На секретаріаті зробимо запит до Спілки журналістів України і напишемо листа Турчинову з приводу цієї нестерпної ситуації. Водночас підготуємо звернення в Міжнародну федерацію журналістів, у якому опишемо всі випадки порушення прав журналістів в Україні, і лист представникові ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні Міятовіч».
Дивно, коли про це говорить секретар Спілки журналістів Росії, організації, що давно перетворилася на напівурядову установу і забула про існування журналістської етики. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб СЖР вимагала від редакцій телеканалів чи газет припинити маніпулювати інформацією і займатися відвертою пропагандою. Навпаки, я чекаю, що на черговому балу преси всі ці «потерпілі журналісти» отримають премії, а Путін підпише черговий указ про нагородження орденами й медалями.
Загиблий Анатолій Клян, як і багато інших російських журналістів, проникали в Україну без проходження прикордонного контролю, тобто незаконно. Сумніваюся, що про це не знають у російському МЗС і Спілці журналістів Росії. Репортерів посилають як бойовиків, розуміючи, що з ними може трапитися все що завгодно. І щоб потім написати ще кілька десятків заяв і протестів, якщо станеться трагедія.
Коли дописував текст, в інтернеті побачив фотографію — кореспондент РЕН ТВ Дєніс Кулаґа стоїть в оточенні луганських терористів. Вони його обіймають, він усміхається. Через деякий час Кулаґа був поранений. У Росії традиційно заявили, що «в Україні переслідують російських журналістів». І ні слова про те, що він перебував серед людей, яких Кримінальний кодекс Російської Федерації називає «найманцями», тобто злочинцями. А якби Дєніс загинув, то оголосили б новим героєм. І дали б орден — Утім, орден йому, напевно, дадуть — за поранення. А я б дав звання — «За зраду професії».
НЕДОПИСАНІ СЦЕНАРІЇ ПУТІНА
Після серпневої війни 2008 року в Грузії я зібрав усі доступні матеріали для книги «Росія — Грузія. Інформаційна війна». Інформації було так багато, що матеріал довелося скоротити і залишити на майбутнє. Крім одного розділу про те, як готувалася війна. Різні аналітики ламали списи і пера, доводячи один одному, хто був ініціатором війни. Найзавзятіші стверджували, що першою, звісно, вирішила напасти Грузія — країна, яка в 144 рази менша від Росії за площею. Причому напасти на своїй же території, з 1992 року окупованій тією ж Росією. Брехня породжує іншу брехню. І завертілося: «Цхінвалі, що мирно спало, три тисячі убитих мирних жителів».