Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
— Нам поталанило, — казали латвійці, поляки і чехи, — наші бабусі й дідусі розповідали, як було до того, коли нас силоміць запхали в соціалістичний табір. У 1980-х роках у Празі на кожній великій будівлі були розвішені величезні транспаранти — «Se Sovĕtským Svazem na vĕčné časy» («З Радянським Союзом навіки»). Від своїх чеських друзів-дисидентів почув жарт: вони показували на транспарант і додавали — «і жодної секунди більше». У ті часи Чехословаччина нагадувала центральну частину Москви, де в магазинах були продукти, а на телебаченні — голови комуністичних лідерів, які постійно закликають «берегти соціалізм». Тоді мало хто з чехів здогадувався, що та секунда близька.
У 1989 році в Таджикистані був заснований Фонд культури Таджикистану, в якому була програма створення громад національних меншин. Тоді вже було дозволено робити те, що ще недавно було категорично заборонено. Ми почали нагадувати людям, що у них є своя культура і своя мова. У радянському Таджикистані жила велика кількість переселених або тих, хто добровільно приїхав зі всіх куточків СРСР, — людей, які, як і скрізь, пам’ятали про своє коріння тільки за прізвищами і сімейними переказами, мало хто пам’ятав мову предків. Багато хто дивувався, що тепер можна без побоювання говорити, — «я — осетин» або «я — єврей», вивчати рідну мову, співати рідні пісні. Люди, які багато десятиліть були відірвані від свого коріння, на очах оживали й активно об’єднувалися. Настільки активно, що у корейців вийшло відразу три організації: дві пропхеньянівські, одна — просеульська. Інколи доходило до смішного: просеульська організація хвалилась отриманими із Сеула комп’ютерами, дві інші показували гуманітарну допомогу — значки з портретами Кім Ір Сена.
Люди повільно й азартно поверталися до своїх витоків. Творець української громади «Криниця» Михайло Кулик, здається, був єдиним у Таджикистані, хто вільно говорив українською. Виявилося, якщо не славити щодня КПРС і не вникати в написане у газеті «Правда» або в те, що розповідається у програмі ЦТБ «Время», то починаєш замислюватися, чому у тебе прізвище Кох, а у сусіда — Мамєдов. Щоправда, з втратою радянського «інтернаціоналізму» почалися інші проблеми — з’ясовування стосунків за допомогою Кремля. З’ясувалося, що «дружба народів» була лише однією з численних ширм, створюваних радянським агітпропом.
У Радянському Союзі були принаймні дві особливі «інтернаціональні» звички: численні анекдоти, у яких негативними героями були представники різних народів. Згадайте анекдоти про чукчів. По-друге, рано чи пізно в будь-якій компанії обов’язково починали обговорювати національність присутніх або відсутніх. Чому ця традиція продовжується досі? Численні фобії супроводжують населення вже майже сто років. Через 24 роки після СРСР люди, як і раніше, більше цікавляться національністю, ніж діловими або людськими якостями. Штампи зберігаються досі: татарин чомусь обов’язково має бути хитрим, єврей — жадібним, українець без сала жити не може, німець до неподобства пунктуальний, а чеченець, якщо відвернешся, то обов’язково заріже.
Відповідь виявиться дуже простою, потрібно лише зазирнути в історію створення СРСР і навіть далі — Російської імперії. Військові походи, що почалися кілька століть тому, ставили за мету окупацію, що скромно називалася «собіранієм земель русскіх». З народами не вельми з’ясовували стосунки — більшість самі себе називали «русскімі», за державною належністю. Але через слабку комунікацію і залучення населення до державних справ предки письменників Аксакова чи Булґакова ще говорили тюркською мовою, а потім стали росіянами.
Населення Російської імперії об’єднувала захоплена територія. У Радянському Союзі намагалися створити ідеологію, щоб утримати ту саму територію. Проте ідеологія соціалізму була чужою і незрозумілою і для казахів чи білорусів, і для українців чи татар. Більшовики поєднали «батіг і пряник» — насильне співжиття, що передбачає для всіх одну мову, одну штучну радянську культуру. Соціалізм намагалися зробити ідеологічним есперанто. Але запхати всередину цієї ідеології народи, з абсолютно різними культурами, традиціями, мовами, які живуть у різних кліматичних зонах, виявилося під силу більшовикам тільки на кілька десятиліть.