Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У Радянського Союзу завжди було багато внутрішніх ворогів. Усі 1920-ті й 1930-ті роки спротив більшовицькій владі чинили практично у всіх частинах радянської імперії. Повстання слідували за повстаннями. Населення не сприймало нової влади, яка почала знищувати історію, культуру і релігію. Центральна Азія і мусульманська частина Кавказу були для більшовиків найсерйознішим випробуванням. Придушували повстання жорстоко, з численними жертвами. З рідних домівок було вигнано мільйони людей, які згодом стали біженцями.
Радянську владу очолювали переважно вихідці з Центральної Росії, і оскільки вони оголосили себе атеїстами, то вирішили, що населення мало сприймати марксистське гасло «Релігія — опіум для народу». Нова більшовицька ідеологія будувалася на запереченні всього минулого, насамперед релігії. Частиною тактики радянської влади стало знищення храмів, незалежно від конфесій. Висаджували в повітря і руйнували церкви, синагоги, буддистські дацани, мечеті.
Іслам для більшовиків, які виросли у християнських і, частково, юдейських сім’ях, був незрозумілою релігією, з незрозумілою мовою й обрядами. Так було і в період захоплення Північного Кавказу в XVIII столітті, і продовжилося в XIX столітті в Центральній Азії. Відмінність колоніальної влади царської адміністрації від більшовиків була в тому, що після придушення опору губернатори й намісники не знищували іслам, а намагалися пристосувати його до управління імперією. У першій Державній Думі була мусульманська фракція, російська аристократія шанувала мусульманські роди і клани, роздаючи княжі титули та військові звання.
Царська адміністрація хоча й була колоніальною, але намагалася налагоджувати взаємини з окупованими мусульманськими народами: в обов’язки начальників повітів входило вивчення місцевих мов, а багато чиновників ставали відомими дослідниками історії і природи Центральної Азії. Православний священик Ніколай Остроумов у 1883 році почав видавати в Ташкенті першу газету тюркською (староузбецькою) мовою — «Туркестанську тубільну газету», перекладав і друкував твори російської літературної класики. У відповідь і населення виявляло повагу й пошану до колонізаторів, значна частина православних храмів у Туркестанському краї була зведена на пожертвування мусульман.
Із появою більшовиків все почало кардинально змінюватися. Колоніальна політика була замінена ідеологією, заснованою на знищенні культури і релігії. Загони комісарів об’їжджали міста і кишлаки в пошукові книг на арабській графіці, вважаючи, що це винятково релігійна література. Разом із Кораном у вогнищах палали рукописи і віддруковані в типографіях книги літературної класики та наукові трактати. До мечетей і медресе ставилися так само, як до церков у Росії, — висаджували в повітря і знищували.
Нова ідеологія викорінювала традиції, що складалися століттями. Пам’ятаєте фотографії 1930-х років, коли по Красній площі маршували спортсмени, хлопці й дівчата в трусах і майках? На такі паради привозили молодих людей і з Центральної Азії, наполягаючи на тому, що так населенню буде легше прощатися з «релігійними забобонами». Комісарам і на думку не спадало, що зазіхання над традиціями може викликати протистояння. Як і поява в центральноазійських містах горілчаних заводів, заборона обряду мусульманського одруження «ніках», обряду обрізання і заупокійні молитви.
Протистояння комуністичної влади й ісламу було завжди. Здебільшого збереження традицій стало справою підпілля — незважаючи на переслідування КДБ, таємно існували школи з вивчення Корану, потай проводили всі мусульманські обряди. Насправді в Центральній Азії весь радянський час існувало лицемірне ставлення до комуністичної ідеології і традицій предків: партійні секретарі запрошували муллу, щоб він прочитав заупокійну молитву («джаноза») за їхнім родичем, але на роботі вони були переконаними лєнінцями і марксистами.
В останні місяці існування СРСР таджицькі мусульмани виступили із законодавчою ініціативою юридично закріпити основи кількох релігійних традицій. Наприклад, вони пропонували заборонити в м’ясних магазинах продаж свинини і закріпити за жінками право самим вибирати — носити хіджаб чи ні. Тодішній голова Верховної Ради відхиляв законопроект, у відповідь казіят (управління мусульман) видав «фатву» — релігійне розпорядження, що забороняє ховати членів КПРС за мусульманським обрядом. Через якийсь час спікер парламенту стояв навколішки і благав відмінити заборону. Традиції перемогли лицемірство.