Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Отже, політика США і їх союзників у Закавказзі знайшла практично консолідоване відторгнення Росії, Ірану й Туреччини. Азербайджану, Вірменії і Грузії, зрештою, доведеться вибирати свій шлях залежно від результату цієї позиційної боротьби: або будувати власну стратегію на свій страх і ризик, або ставати «розмінними монетами» американської стратегії «стримування», відповідальність за яку не понесуть ні США, ні Росія, ні Іран. Одне слово, вибір буде незадовільний. (…)»
Наприкінці доповіді наведено стратегічні напрями ударів по Грузії: «Кодорська ущелина — Гальський район — Очамчира: Грузія — Абхазія (за участю Росії); Цхінвал — Джава: Грузія — Південна Осетія (за участю Росії)». Тобто саме так, як сталося насправді в серпні 2008 року. Російські війська стягувалися до Південної Осетії з 2 серпня, міняли дислокацію після проведених на Північному Кавказі навчань.
Плани Кремля щодо України обговорювали більш відкрито й усі останні роки. Одні всерйоз писали про «фальшиву» історію України, про «незаконно переданий» Крим, про «пригноблюване» російськомовне населення південного сходу країни. Найзапекліші негідники, серед них і високопосадовці, стверджували, що українці — «нація, яка не відбулася», а «українська мова — штучна».
Антиукраїнську пропаганду будували за кількома напрямами. Двома основними були — неприйняття Західної України і співчуття Південно-Східній. У принципі, в «бандерівській» істерії не було нічого нового. Практично весь радянський час, починаючи з 1939 року, радянському обивателеві пропаганда вказувала на внутрішніх ворогів — мешканців захоплених Червоною армією Латвії, Естонії, Литви, західних областей України і Білорусі. Аж до розвалу СРСР, на думку радянських людей, там жили «антинародні елементи», які не визнають радянської влади.
Сучасна російська пропаганда намагалася утримати такі настрої в суспільстві, а кажучи про Україну, навмисно відокремлювала «наших» — з Донбасу, Одеси і Миколаєва від «не наших» — особливо зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Цю схему біполярності в Росії досі підтримують, намагаючись переконати росіян у тому, що разом уся Україна жити не зможе. Приблизно так само пропаганда намагається впливати на російськомовне населення балтійських країн, принижуючи корінне населення.
Якщо з Україною боротьба за голови йшла завжди, то ситуація на півночі Казахстану утримується зусиллями найстарішого президента номенклатурного пострадянського простору Назарбаєва, який чудово усвідомлює кремлівську небезпеку. Це не означає, що у російськомовних мешканців немає шовіністичних настроїв, але їм поки що комфортно: і у зв’язку з лавіруванням Назарбаєва між мовними проблемами, і через високий, вищий, ніж у Росії, рівень життя. Але це не означає, що Кремль відмовився від зазіхань. Деякі політики періодично згадують частину Казахстану як територію «російських земель».
Читання російських газет і веб-сайтів — заняття важке й шкідливе для психічного здоров’я. Але воно необхідне, щоб зрозуміти і передбачити наступні наміри Кремля щодо сусідніх територій. За старою радянською пропагандистською традицією російські політтехнологи періодично запускають у ЗМІ інформацію або свої «аналітичні доповіді», щоб відчути настрої суспільства. Соціологи час від часу перевіряють громадську думку, яка, своєю чергою, залежить від потужності й люті інформаційної атаки або тривалості інформаційної війни. Наприклад, росіяни «розлюбили» грузинів відразу ж, з перших днів війни, після того, як на російському телебаченні почали говорити про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали». Так само швидко розлюбили й «українців» — і знову завдяки телебаченню.
Путін, якщо втримається після української кампанії, все одно не заспокоїться і продовжить «збирання земель російських». Важливо уважно читати російську пресу, слухати телебачення і стежити за новинами в інтернеті. Як завжди, російські політики балакучі й самовдоволені — небезпеку можна буде помітити. Урок Грузії має допомогти вчасно вжити заходів проти російської агресії.
РОСІЯ, ШТУЧНА КРАЇНА
Приїжджаючи в балтійські країни — Латвію, Литву й Естонію, я знайомився з немолодими предками своїх друзів — бабусями й дідусями, які народилися і виросли «ще до більшовиків». Вони пам’ятали і минуле життя, і прихід Червоної армії, і депортацію, і радянську пропаганду, і от, нарешті, дочекалися незалежності своїх країн. Мешканці цих держав, а також західних областей України, Білорусі й Республіки Тива — з останньої окупації. Вони приєднані через двадцять з гаком років після більшовицького перевороту, коли на більшій частині СРСР уже виросло ціле покоління радянських людей. Приблизно у такій самій ситуації опинилися мешканці країн «східного блоку», які наприкінці Другої світової війни були звільнені Червоною армією, але потім проголошені соціалістичними і, як здавалося тоді, дуже міцно прив’язаними до Радянського Союзу.