Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Дитинство Вахтанга проходило так само, як і в інших хлопчиків і дівчаток невеликого грузинського селища. Відходили в минуле старі порядки і древні звичаї, впевнено пробивали собі дорогу в повсякденний побут нові погляди, нові норми моралі, народжені в полум’ї соціалістичної революції, з кожним роком створювались все кращі умови для розквіту особистості. Вахтанг разом із своїми однолітками бігав до школи, віддавався хлопчачим розвагам, мріяв про майбутнє. Не було поруч батька, зате завжди і в усьому відчував підтримку і допомогу матері — людини, загартованої ще в роки підпільної боротьби, умудреної великим життєвим досвідом.

Все складалось якнайкраще. Вахтанг успішно закінчив десятирічку, попереду у нього була цікава і захоплююча професія хіміка. У червні 1941 року юнак закінчив третій курс Тбіліського університету. У цей час на західних рубежах нашої Батьківщини вже гриміли перші постріли Великої Вітчизняної війни.

У вересні знову розпочались заняття. Університет жив, як і раніше. Йшли лекції, розкривались таємниці хімічних формул, але думки Вахтанга все частіше були там, на вогневих меридіанах. Сидіти на студентській лаві, коли вороги плюндрують рідну землю, безжально знищують плоди багаторічної людської праці, прагнуть уярмити народ, було вище його сил.

І Вахтанг Чиковані добровільно пішов в армію, де закінчив скорочений курс військової академії хімічного захисту. У 1942 році воював під Ленінградом, а пізніше — в Україні.

Перемога радянських військ над німецько-фашистськими частинами під Курськом завершила корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни. Наша армія міцно вдержувала в своїх руках ініціативу бойових дій. На широкому фронті вона розгорнула могутній літній наступ 1943 року. Радянські воїни, переборюючи шалений опір гітлерівців, нестримно просувалися вперед. Почалося визволення Лівобережної України. Відступаючи під ударами Червоної армії, фашисти лютували. Навкруги диміли згарища, злітали в повітря уцілілі заводи, електростанції і мости, кулеметні й автоматні черги гітлерівців косили радянських людей. Гітлерівські недолюдки не щадили навіть дітей.

«Ми зайшли в одну хату, — писав Вахтанг у 1943 році матері з-під Хоролу, — і, боже мій, яку страшну картину там побачили! У колисці лежала вбита дитина, а під нею на підлозі калюжа крові. Ти бачиш, мамочко, які вони — фашисти. Ми повинні знищити їх усіх, щоб жили наші діти».

А в іншому листі молодий воїн так висловлює свою заповітну мрію: «Я люблю життя, але було б у мене і сто життів, я б усі віддав за перемогу, за незалежність нашого народу».

З перших днів перебування в армії Вахтанг служив, як кажуть, за спеціальністю. Його призначили начальником хімічної служби полку. Але під час бою Вахтанг завжди рвався на передній край, туди, де було найважче і найнебезпечніше. Його відчайдушна сміливість вражала однополчан, а винахідливість у складній обстановці викликала повагу навіть у бувалих воїнів.

І ще була у нього одна чудова риса: вірність солдатській дружбі. Він завжди був готовий без роздумів і вагань прийти на допомогу товаришам і в ці хвилини забував про небезпеку.

У двадцятих числах серпня воїни 294 стрілецької Черкаської дивізії 52 армії, до складу якої входив і 861 стрілецький полк, де служив Вахтанг Чиковані, підійшли до Дніпра в районі Черкас. Готувались до форсування ріки. У полку старший лейтенант Вахтанг близько зійшовся з росіянином, лейтенантом Олександром Анисимовим. У ці дні їх особливо часто бачили разом.

Разом вирішили і форсувати Дніпро. Вночі на плотах і човнах бійці полку, намагаючись не шуміти, відпливли від берега. Вахтанг і Саша були в одному човні. Спочатку йшли непоміченими. Потім гітлерівці виявили переправу і відкрили шалений вогонь. Вибухом снаряда перекинуло човен. Одежа намокла, у чоботи набралось води, на шиї висів автомат, пливти було важко. Але коли Вахтанг дізнався, що Саша поранений, зразу ж кинувся до нього. І, вибиваючись із сил, допоміг другові дістатись правого берега. Цього дня за старовинним грузинським звичаєм стали вони братами.

У грудні 1943 року 861 стрілецький полк вів бої за визволення Черкас. Ворог чинив запеклий опір. Кожну капітальну споруду фашисти перетворили у фортецю. Засіли вони і у двоповерховому приміщенні колишнього Палацу піонерів, яке займало ключову позицію в обороні німців. Не раз піднімались наші бійці в атаку, щоб прорватись до однієї з головних магістралей міста (нині — вулиця Комсомольська), а потім — на залізничний вокзал.

Та кожного разу будинок ощетинювався шквальним вогнем. Атака захлиналась. Падали солдати.

— Вдаримо прямою наводкою! — прийняв рішення командир батальйону.

— Зачекай, може, обійдемось без артилеристів, — висловив думку старший лейтенант Чиковані. — Шкода руйнувати таке приміщення. Воно для дітей пригодиться. Та й обслугу перестріляють, поки виведеш на позицію гармату. Думаю, що будинок можна взяти цілим.

Вахтанг виклав свій план. Командир помовчав, прикидаючи реальну можливість запропонованого, а потім запитав:

— Бійців багато просиш?

— Навіщо багато? Десятка півтора вистачить. Чим менше людей, тим менше втрат та й більше надії, що нас не помітять.

— Ну, що ж, старший лейтенант, спробуй...

Вночі Чиковані з групою автоматників непомітно проник на подвір’я будинку. Увірвались у приміщення. Сутичка була короткою і жорстокою. Жоден гітлерівець не вийшов звідти живим. На ранок шлях до вокзалу був відкритий, і невдовзі наші воїни вибили ворога з міста.