Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

М. І. Єременко

Вірні сини батьківщини

Лежали вони покотом на соломі у приземкуватій хатині, де невеличкі заплакані вікна якось боязко і насторожено вдивлялися у тривожний світ. Фронтовики відчайдушно смалили махорку. І в хаті вже — хоч сокиру вішай: суцільна димова завіса.

Сірою нудьгою сіється за вікнами холодна мжичка. Небо наче прогнило.

— От зима! — озвався хтось спересердя. — Колись такої пори морози аж тріщали, а зараз — грязюки по коліна. Розкисло, розвезло. А ще — «лютий!»

— А може, — почулось у відповідь, — така погода й на краще: ворогам нашим на погибель, а хліборобові — на врожай. Як думаєте, товаришу сержанте?

Віктор Ястребцов, помічник командира взводу, знизав плечима.

— Це б нашого Кузьмича розпитати. Він з діда-прадіда хлібороб. Розказує, що й народився на полі, прямо під копою. А моя біографія більше по робітничій лінії пішла.

Повернувся на другий бік, підсунув під голову жмут соломи і додав:

— Давайте, мабуть, покуняємо трохи, бо війна довга, а перепочинок короткий.

Тихо рипнули двері. До хати ступив ще один. У забрьоханих чоботях, мокрій плащ-палатці.

Ястребцов підвівся на лікоть.

— Георгію, невже ти? — рвучко підхопився і затиснув солдата-грузина в міцні обійми. — Оце так зустріч! Виходить, війна не тільки розлучає друзів, а іноді й зводить їхні стежки докупи. Ну, розказуй про життя-буття.

— А що казати? Увесь народ воює, Кавказ воює, і Беруашвілі воює. Із фашиста шашлик робить — от і все.

Нагодився якраз Мордвинцев — командир взводу розвідки.

— Еге, — мовив з усмішкою, — у Георгія нічого не допитаєшся. Натура така. Тихий, смирний, як дівча соромливе. А насправді — гірський орел. Відчайдушний вояка і розвідник хоробрий. Коли Дніпро форсували — чотирнадцять разів на гумовому човні сюди й туди перепливав. Німець із кулеметів січе, із мінометів сипле, а він, знай, од берега до берега курсує та боєприпаси підвозить. Командир дивізії помітив, питає: «А що то за сміливець такий?» Йому доповідають: мовляв, так і так, Георгій Беруашвілі. Там же, на березі Дніпра, сам комдив наказав представити солдата до нагороди. Он який наш Георгій!

Беруашвілі переступає з ноги на ногу, ніяково опускає очі, ніби завинив у чомусь.

— Ну, гаразд, — Ястребцов йому. — Лаштуйся швидше та відпочивай. Ще буде час наговоритися.

А на світанні — наказ: вибити фашистів з околиці села Босівки.

По тонкому льоду Тікича, що перетинає село навпіл, бійці перебралися на правий берег і вступили в жорстоку сутичку з ворогом. Бій точився майже до самого вечора, гітлерівці засіли в окопах біля кладовища. Кулеметів кругом наставили. І спробуй підступити, коли вони на белебні, а наші — все низом, у видолинку. Кулі густим градом сипляться довкола — голови не піднімеш. Спасибі, артилеристи виручили...

Потім листоноша прибіг. Сумка — вся кулями посічена. Не бачить.

— Дивіться, — простягає газету, — пишуть про Георгія Беруашвілі.

Мовчать бійці. У кожного в горлі — ніби клубок застряв. Тоді з Мордвинцева, командира взводу розвідки, важким болем хлюпнуло:

— Немає вже Георгія нашого... Поховали.

Ястребцов узяв у листоноші газету. Мовчки. Тривожно.

І тільки згодом видавив болючі слова:

— Отак ніс боєць через фронти важку солдатську ношу, воював і навіть не відав, що він герой.

А навкруги гнівом клекотіли колишні гайдамацькі шляхи. Криваві заграви пожеж підпирали небо над Кобзаревою землею. І давні слова Тараса були сьогоденним покликом до борні проти злої наруги: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

...Віктор Ястребцов знесилено присів на дно окопа. Замислився. Чи думав коли, що свої кращі молоді літа доведеться кинути в жорстоку, ненажерливу пащу війни?

Між Москвою й Іваново є невеличка станція Нерль. Там і народився він у сім’ї залізничного вагаря. Невдовзі Ястребцови переїхали в село Митякове, що в Іванівській області. І тут нещастя: помер батько. А в сім’ї — семеро дітей. Де вже там одній матері справитись! Розійшлися старші по заробітках. У такі літа Вікторові ще б на вигоні в цурки грати, а він у пастухи найнявся. За харчі й одежу. Потім майнув кращої долі шукати. І пекарювати довелося, і сокирою та лопатою орудувати — на лісозаготівлях і торфорозробках.

В останній передвоєнний рік до армії призвали. Потрапив у кавалерію. Кінь у Віктора — як вогонь. У руці — шабля дзвінка. І сонце на ній золотими іскрами виблискує... Так і стрівся з фашистом у перші дні війни; потім коня осколком у груди. А в самого світ в очах почервонів і перекинувся.

Уже тричі з нього осколки і кулі виймали. І тричі сержант Ястребцов повертався на передній край.

Воює Віктор. Воюють десь і брати його — Петро, Олексій, Аркадій. А мати з нетерпінням чекає звістки від кожного.

Понишпорив у кишенях. Притиснув шматок паперу до автоматного приклада, і недогризок олівця застрибав по білому аркушу.

«Добрий день, дорога мамо! Шлю я вам низький, сердечний привіт червоного командира і багато побажань доброго життя. Мамо, передай привіти сестрам і рідним, знайомим дівчатам і хлопцям.

Мамо, зараз усе женемо німців на захід.

Дорога мамо, служба моя проходить дуже добре, не знаю, як буде далі. Може доведеться побачитись... А поки що — до побачення, залишаємося добивати німця, а вам бажаю доброго життя...».