Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Збоку хтось підповз до окопа.

— Я до тебе, сержанте. Вогоньку б мені... Диму за день хоч і наковтався чимало, але без цигарки, батечку мій, — діло кепське.

Звичайно ж, він — Кузьмич. Так його в третій роті величають, як найстаршого серед бійців.

— Тобі, сержанте, добре, — заводить Кузьмич. — Скільки того окопу треба? Сюди-туди махнув лопатою — і є. А я вже, батечку мій, як стану довбать, то виходить не окоп, а цілий погріб. Як бачиш, бог зростом не обідив — на двох вистачило б. У селі мене так і називали: Каланча. Ну вдома ще нічого. А як війна почалася — ціла морока. Хотів у кавалерію — не взяли. У танкісти не пустили. Кажуть: так ти ж як сидітимеш на коні, то ноги по землі теліпатимуться. А в танку не вмістишся — габарити не ті.

Накрилися вдвох шинеллю. Навперемінно жадібно затягуються однією самокруткою.

— Тут таке діло, — Кузьмич пихкає цигаркою. — Ну ось ми зробимо отут «капут» фашистові. Як тоді подивиться командир полку Барбасов, коли підійду я до нього і скажу: так і так, товаришу підполковник, відпустіть на один день. Цікаво, відпустить чи ні? Це ж мої рідні краї! З-під Корсуня я. Багато мені не треба — всього один день: аби довідатися, чи сім’я жива-здорова.

Скоро бійці першого батальйону знов приступають до штурму дороги. Повзуть засніженим полем. Уже недалеко. Трохи, ще трохи підповзти, потім вихрем пронестися через оцей шматок поля — і вся ворожа оборона полетить шкереберть.

І тут команда — як постріл:

— В атаку-у!

— За мною! Вперед! — першим випростався Ястребцов. Ліворуч від нього біжить Кузьмич. Далі ще й ще... І ніби гнівна і могутня хвиля дев’ятого валу, уже весь взвод мчить за сержантом. Трохи... Ще трохи.

Та ось назустріч — кинджальний вогонь крупнокаліберних кулеметів. Гітлерівці б’ють із двох дзотів. І нічим їх звідти не виколупнеш. Скільки вже разів через оті дзоти захлиналися атаки батальйону.

Знову бійці відповзають назад. А за ними — «Тигр» чорною потворою. Крутонув від дороги і летить навпростець прямо туди, де хлопці з кулеметом прилаштувались. Хруснув кулемет, як тріска... Хтось під нього — гранату! Не влучив. Другу!.. Тільки полум’я блиснуло під днищем, а він суне до окопів. Тут гармаші по ньому — бронебійними. Гримнуло всередині — і танк застиг, оповитий димом і полум’ям. Трохи далі — грузовик догори колесами. Весь обгорілий. За ним — ще один. Навкруги розкидані останки розтрощених возів.

Бій то затихає, то спалахує з новою силою. Наближається ранок. Так зустрічає Віктор Ястребцов ще один свій фронтовий день — 22 лютого 1944 року.

Першому взводу передали наказ: блокувати ворожий дзот і захопити шлях. Батальйон готується до атаки.

Ястребцов переповзає від воронки до воронки, від окопу до окопу. Вдивляється в суворі, почорнілі обличчя бойових побратимів.

— Завдання, братці, складне. Самі розумієте. Але чим далі вперед, тим до перемоги ближче.

— Коли треба — значить треба. Не перший день на війні. — Молодий солдат із шрамом через усе лице піднімається з глибокої бомбової воронки й обережно, по-пластунськи, повзе глибоким снігом. Повзе навпростець до дзоту. Та ось на півдорозі він рвучко схоплюється на коліна, обхопивши голову обома руками. Гойднувся і впав навзнак.

І другий не доповз...

— Дозвольте мені спробувати. — У Кузьмича лишилася невеличка крихітка цигарки — аж у губи пече, а він смокче з неї останній дим. — Я, батечку мій, поза отим пагорбом проберуся, — показує автоматом. — Та й практика в мене чимала, бо за війну більше на животі проповз, ніж ногами пройшов.

Довго тягнуться напружені, тривожні хвилини.

Кузьмич доповзає майже до самісінького дзоту. Зціпивши зуби, за ним мовчки стежать бійці. Ось видно, як він поволі піднімається на коліна, заносить над головою протитанкову гранату. І в ту ж мить по ньому кресонула кулеметна черга. Граната — з рук. Вогонь і дим над зів’ялим тілом солдата...

Віктора Ястребцова наче ножем різонуло. Прямо по серцю. Нема Кузьмича... А йому так хотілося після боїв додому заскочити. Хоч на один день. Не пощастило...

Падають бійці. Вмирають бійці. А проклятущий дзот стоїть. І скільки він там ще смертей приберіг?

Серце калатає в грудях важко і гнівно. Туго напружилась думка. Як же далі? Віктор бачить перед собою тільки шматок поля та непідступний присадкуватий дзот. Мовчки переповзає через груддя землі, вивернутої важким снарядом, і ніби пірнає у глибокий замет. Шорсткий холодний сніг вминається під пружним тілом. Повільно, обережно повзе Віктор, метр за метром. Далі. Ще далі. А час ніби зупинився, перестав існувати. Скільки вже минуло — п’ять, десять хвилин чи, може, ціла вічність? І шлях здається таким довгим — майже нескінченним.

Зліва вдарили кулемети. «Наші! — майнула здогадка. — Б’ють по дзоту. Спасибі, хлопці!»

Через нейтральну смугу покаліченого бомбами і снарядами поля Ястребцов один повзе у невідомість, у білу завію. Він знає: там, позаду, бачать його кожний рух, надіються на нього. Отже, — вперед, Вікторе! Не зупиняйся. Уже близько. Ще трохи... Ще.