Після війни. Історія Європи від 1945 року

Натомість у брюссельських коридорах запропонували надати Польщі, Угорщині та їхнім сусідам можливість швидкого членства в НАТО як щось на кшталт компенсації — тимчасової винагороди. Символічне значення такого розширення НАТО було, без сумніву, суттєвим, тому нові країни-кандидати одразу ж пристали на таку пропозицію. Практичні переваги були не такі очевидні (чого не можна було сказати про шкоду, завдану відносинам з Москвою, — справжню і негайну). Та позаяк Вашингтон мав власні підстави для того, щоб підтримати розширення Північноатлантичної оборонної спільноти, перша група центральноєвропейських держав, як і очікувалося, через декілька років приєдналася до Альянсу[562].

По-друге, це вплинуло на громадську поінформованість щодо європейських справ. Маастрихтський договір викликав небачений раніше інтерес до того, що досі було туманною діяльністю Європейського Союзу та його анонімних бюрократів. Незважаючи на те, що договір схвалили в кожній з країн, де його поставили на загальне голосування (хоча у випадку Франції лише 50,1% голосів), він викликав достатній спротив, щоб питання «Європи» опинилося, часто вперше, на порядку денному країн-членів. Упродовж сорока років інститути та правила нової континентальної системи тишком розробляли й ухвалювали в недосяжних закапелках Бенілюксу без уваги до бажань громадськості чи демократичних процедур. Виявилося, що цим дням настав кінець.

Третім наслідком Маастрихта було те, що він справді звільнив шлях для об’єднання якщо не Європи, то принаймні її західної частини. Кінець «холодної війни» та зобов’язання ЄС щодо єдиного ринку усунули перешкоди на шляху до членства тих держав, які продовжували бути членами старої Європейської асоціації вільної торгівлі[563]. Швеція, Фінляндія та Австрія швидко подали заявки на вступ: їм на перешкоді більше не стояло зобов’язання стосовно нейтралітету (або, у фінському випадку, необхідність зберігати добрі відносини з Москвою); водночас вони дедалі більше непокоїлися через те, що опинилися поза межами спільного європейського простору.

Переговори щодо вступу з новими кандидатами завершилися вже за три місяці: цьому сприяло те, що всі три країни були не лише маленькі й стабільні (їхнє населення разом дорівнювало менш ніж чверті населення Німеччини), але й, без сумніву, багаті. Те саме стосувалося й останніх найстійкіших держав — Норвегії та Швейцарії. Проте, незважаючи на значний ентузіазм з боку провідних бізнесменів у цих країнах, населення обох країн проголосувало проти членства — побоюючись втратити свою автономію і право голосу в наднаціональній федерації та будучи скептично налаштованим щодо переваг приєднання до нової валюти.