Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Доповнення 1. Греко–католицька церква
Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі — Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.
Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи — розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, — з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…
Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, — спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперіі (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову — атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно — безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.
Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві — було таки на той час, чого пограбувати.
Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого — почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло–еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури — вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.
Тепер у країні існує ніби дві релігіі — атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але, — на певних умовах.
Попри таке нечуване потурання минулому — й церква мусить, зі свого боку, — осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, “аби не були фанатиками”. У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.
Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими — з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? — “что ви, что ви…”. Іслам? — “так ето ж формєнноє басмачєство!..” Поладнали якось–такось лише з синагогами. Та, й те сказати — бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…
В західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, — могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією мільйонів людей, під назвою християнства греко–католицького обряду. ґВ часи від 1939 й після, греко–католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань — як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі — теж потрібно було щось робити.
Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо — як же без них? Бо, Москва завжди, у будь–якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.
Все завершилося комедією “Собору” восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків “мирян” — напевно енкаведистів. “Собор” і вирішив “для пользи дєла” — приєднати назад греко–католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років — повернути в “лоно”, так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій — “собор” можна вважати, аж як представницьким.. Ґ.