Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та — де б ви думали? — правильно, у Москві.
Його (доказ) - відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку — вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, — американський міліардер жидівського походження — Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.
Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. і не якихось там собі совєцьких “вєртухаєв”, а — самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні “курси”, ніхто — звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, — полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.
Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний “Іван Грозний”, повинний у знищенні десятків тисяч людей.
Можливо, що організатори процесу в США — з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, — хай там судять: може у них щось вийде…
Там теж не надто квапляться, — все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, — все сидить і сидить; в сумі — десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність Ізраїльських юристів, — міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?
Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів ХХ ст.
Думається, поки держава (будь–яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, — порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, — вона ще й безмозгла…
Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю — “родіни всєх трудящіхся”. Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.
Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все –таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.
Що ж тут поробиш…Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, — хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…