Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка — по суті справи, й не може вважатися державою.
Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж — за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі — бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?
А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій; (або нормативних актів) які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.
Доповнення 3. Хто був хто?
Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше — виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: “дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін”. А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів — налагодити мирне життя в країні?
Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?
Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.
Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І. Гонти та М. Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі — польські пани — понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т. Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх “Гайдамаках”. Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Ґенрика Сєнкєвіча (1848–1916) - “Огнєм і мєчєм”. Характерно, що сучасна “Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове”, Варшава, 1982, — про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, — пригадайте хоча би отого невігласа В. Бєлінского, з його “Малороссієй” та її “полудікім битом”. Не дивно, бо російське, то — переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.
Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові — чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна самосвідомість або самопожертва в ім’я нації, народу, — теж йому чужі; у нього немає нації, є держава. Це його сила, сила мільйонів імперських люмпенів, нею він пишається, та це йому “за дєржаву обідно”. Це — один стимул войовничості. Другий, теж історичний і універсальний — жага пограбування. Бо, заради пограбування існують імперії, а значить заради пограбування існує й він сам. Досить пригадати, як припускала, починала традиційно швидше просуватися вперед російська армія, перекрочивши кордони багатої Європи.
Але, є й ще один могутній надихаючий чинник, побудований на вродженій ксенофобії імперського люмпена та на імперській подвійній моралі, — знелюдинення противника у своїх очах, очах імперського інтер–люмпена. Ми не знаємо достеменно стану імперської пропаґанди в минулому, але — ми відмінно знаємо його тепер, у ХХ ст., коли все, що було, — є точно доведене та задокументоване.
Центр ваги совєцької патріотичної імперської пропаґанди — незмінно полягає на прищепленні тези, що противник — то взагалі не є людина, а — “звєрь”, “бандіт”; що завгодно, але тільки не людина, а з таким усе дозволено. Бо рабовласницька ідеологія — не знає поняття рівності. Вона визнає тільки нерівність. Бо, кожен має розуміти, що бандитові місце в тюрмі; як хтось недавно (та — цілком слушно) проголосив у нас: “робітникам — зарплату, бандитам — тюрми”; хоч це й полишилося, здається, лише благим побажанням. А в тюрмі, принаймні совєцькій, бандита дозволяється й побити, саме за те, що він є бандит; навіть ще перед тим, як у судовому порядку буде доведений його злочин.