Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний “процєсс”. На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив “боягузливий Захід”. Процес над яким–небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, — то чого ж тут іще можна побажати?
Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КГБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, — ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж. Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо — політичними) до історії країни. Агентам КГБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи “військових злочинців”, катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, — кого треба: українців, литовців, латишів, естонців… При цьому — дивна річ, — чи ви не звернули увагиі — справа в тому, що табори знищення — Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, — всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, — українці, литовці, а — де ж поляки? — або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? — не до віри.
Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно–Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н. Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2 270 000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але… В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, — незабаром перебралася до Нового Світу, головне — до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, — намагалася й собі переслідувати “військових злочинців”.
Зауважимо, так — мимохідь, що юстиція “найбільш демократичної з країн світу” — обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь–яких “військових злочинів”, а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, — ніколи викрито не було.
Чому саме КГБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, — призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.
Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб–Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось–ось “шагать на Бєрлін”, у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати “чоботами”. Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово–полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от — на тобі…