Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», — було та полишилося тільки балаганом, який — у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.
Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, — мало бути абсолютно закономірним.
Назви (чи звання?) убивці “наш Нікіта Сєргєєвіч” заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики — він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого “9 января”, що його приписують отому, останньому зі “псевдо–Романових” — “Ніколашкє кровавому”. Та яких поберегався навіть “Вєлікій Сталін”.
Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім — розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80–річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 — “разоблачіл” саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.
Отже — чому ні? — саме так, насправді, — “Хрущов — убивця”!
7. Справа Івана Дем’янюка
Наше ХХ ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, — повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю–терориста, а його жертву.
Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, — на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…
Але, був у ХХ ст. і судовий процес, який — хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.
В Совєцькому Союзі кінець семидесятих — початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо — систематичні “абляуф” (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він — у мирний час, та ще у власній країні.
Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер–люмпенської «нації», — час від часу кого–небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково — з українців), так судили “дисідента” (у нас — “націоналіста”).
Як судили “дисідентів” — розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв “очевидцєв”; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять–сорок–п’ятдесят років…
Кожен, хто слідчим працював зі свідками — добре знає, яка це мозольна робота, — люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора–позавчора, а тут… проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками — забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? — певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси — в свинячий голос, — взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.