Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Я неправильно зрозумів. Неправильно зрозумів, коли Кнут сказав, що мати переконувала його «не боятися через батька».
— Ніхто нічого не знав, — повела вона далі, — аж доки, одного вечора, коли в домі Уве зібралася звичайна компанія пияків і хтось із них почав питати, що насправді сталося, Уго розповів їм про свою нешанобливу дружину і виплодка та як навчив їх послуху. Тож усі в селищі дізналися. А тоді Уго вийшов у море.
— То ось що проповідник мав на думці, коли казав, що Уго намагався втекти, не сплативши за борги?
— Це і чимало іншого, — кивнула Лея. — У тебе кров зі скроні йде.
Вона скинула свій червоний шовковий шалик і зав’язала його мені навколо голови.
Від тієї миті я нічого не пам’ятаю аж до часу, коли прийшов до тями, скулений, на задньому сидінні її машини і Лея сказала мені, що ми приїхали. У мене, ймовірно, був невеликий струс мозку, сказала вона, і через те я такий сонний. Вона сказала, що буде краще, коли вона проведе мене до лісової хатини.
Я рушив, не чекаючи на Лею, і, коли вже був далеко від селища, сів на камінь при дорозі. Світло і спокій. Як буває перед бурею. Або після бурі. Коли буря змела все живе з лиця землі. Клапті туману сповзали додолу зеленими схилами пагорбів, наче примари в білих простирадлах, поглинаючи низькорослі гірські берізки, а коли ті знову з’являлися з туману, то здавалися зачарованими.
Тоді вона наздогнала мене. Вийшла з туману, похитуючись, теж наче зачарована.
— Вийшов на прогулянку? — запитала вона з усмішкою. — Може, нам в один бік?
Таємні хованки.
У моєму вусі почало свистіти й пищати, мені трохи паморочилось у голові, тому Лея, про всяк випадок, взяла мене під руку. Прогулянка відбулася надзвичайно швидко, можливо, тому, що я, здається, не весь час був при тямі. А діставшись, нарешті, лісової хижі, я звідав дивне відчуття повернення додому, у мирний та безпечний куточок Всесвіту. Нічого схожого я ніколи не відчував у жодному з дуже багатьох місць в Осло, де мені випадало мешкати.
— Тепер ти можеш поспати, — сказала вона, помацавши мені лоба. — Завтра жодних навантажень. І нічого не пити, крім води. Обіцяєш?
— Куди ти? — запитав я, коли вона встала з краєчка ліжка.
— Додому, звісно.
— Ти так квапишся? Кнут же у діда.
— Не так, щоб я дуже поспішала. Однак, я гадаю, тобі слід лежати спокійно, не балакати і ні про що не хвилюватися.
— Я згоден. Але чи не могла б ти полежати тут зі мною тихесенько? Бодай трохи.
Я заплющив очі. Я чув її спокійне дихання. Мені здавалося, що я відчуваю, як вона вагається.
— Я безпечний, — запевнив я її. — Я не п’ятдесятник.
Вона тихенько засміялася.
— Тоді згода. Але трішечки.
Я присунувся ближче до стіни, і вона втиснулася поруч на вузькому ліжку.
— Я піду, коли ти заснеш, — пообіцяла вона. — Кнут рано повернеться додому.
Я лежав, відчуваючи себе напівпритомним, а водночас — надзвичайно чітко сприймаючи своїм загостреним чуттям її пульс і тепло її тіла, запах із вирізу її блузки, запах мила від її волосся, її долоню, її руку, яку вона поклала так, щоб наші тіла не торкалися одне одного.
Коли я прокинувся, у мене було відчуття, що зараз ніч. Напевне, через оту цілковиту нерухомість довкілля. Навіть коли опівнічне сонце в зеніті, то враження таке, що природа відпочиває, що її серцебиття уповільнюється. Обличчя Леї зісковзнуло мені на плече, до моєї шиї: я відчував її носик та її рівне дихання проти моєї шкіри. Мені слід було би розбудити її, нагадати їй, що час іти, якщо вона хоче встигнути додому раніше за Кнута. Звісно, я й сам хотів, аби вона встигла, щоби хлопчик не хвилювався. Але я також хотів, щоб вона залишилась, принаймні ще на кілька секунд. Тому я не рухався, просто лежав і відчував. Відчував, що я живий. Так, якби її тіло давало мені життя. Удалині розлігся гуркіт. Я відчув, як її вії ковзнули по моїй шкірі, і зрозумів, що вона прокинулася.