Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— У нас не було ні вечірок, ні телебачення, — сказала Лея. — Але завжди навколо тебе люди. Зазвичай вони навіть не стукали у двері, а просто заходили, сідали у вітальні й починали балакати. Або ж вони просто сиділи мовчки і слухали. Зрештою, завжди найбільше говорив мій батько. Але керувала всім моя мати. Саме вона показувала батькові, що йому час угамуватися і дати іншим людям шанс висловитися, показувала гостям, коли їм час було повертатися додому. А нам дозволяли залишитись у вітальні та слухати дорослих. Це давало нам напрочуд приємне відчуття затишку. Пам’ятаю, як одного разу батько плакав, коли дядько Альфред, нещасний п’яниця, нарешті, знайшов для себе Ісуса. Коли батько, рік по тому, дізнався, що Альфред помер в Осло від передозування, він проїхав чотири тисячі кілометрів, щоб забрати Альфредове тіло і привезти його сюди, заради гідного поховання. Ти питав мене, у що я вірю...
— І?
— Ось у це я вірю. У здатність людей творити добро.
По обіді ми вийшли на вулицю. Небо хмарилося, що нагадувало сутінки. Музика лилася з відчинених дверей однієї зі «скляничок», що пропонувала хот-доґи, картоплю фрі та м’яке морозиво. Кліфф Річард. «Congratulations».
Ми увійшли. За одним із чотирьох столиків сиділа тільки одна пара. Обоє курили і заледве зиркнули на нас, без жодної цікавості. Я замовив два великі морозива з шоколадними крихтами. Біле морозиво, що виповзло з апарата й, акуратно вигнувшись, лягло у вафельні конуси, чомусь навело мене на думку про фату нареченої. Я підійшов із морозивом до Леї, яка стояла, втупившись у меню музичного автомата.
— Поглянь, — сказала вона. — Це ж... воно?
Я прочитав етикетку за склом. Вкинув монетку — півкрони і натиснув кнопку.
З динаміка поплив стриманий, але проникливий голос Моніки Зеттерлунд. Пара курців, натомість, випливла геть. Лея притулилася до музичного автомата: здавалося, вона всім єством вбирає кожне слово, кожну ноту. Очі напівзаплющені. Стегна ледь помітно погойдуються, злегка коливаючи поділ спідниці. Коли пісня скінчилася, вона вкинула ще одну монетку і знов обрала цю пісню. А потім іще раз. А тоді ми вийшли у літній вечір.
З-поза дерев у парку долинала музика. Ми несвідомо рушили на її звуки. Там до квиткової каси вишикувалася черга молоді. Щасливі, галасливі, зодягнені у яскраве літнє вбрання. Я впізнав афішу — ту саму, що була на телеграфному стовпі в Косунді.
— Підемо на?..
— Мені не можна, — посміхнулася вона. — Ми не танцюємо.
— Ми там не мусимо танцювати.
— Християни у будь-якому разі не ходять по таких місцях.
Ми сіли на одній з лав під деревами.
— Коли ти кажеш: «християни»... — почав я.
— Так, я маю на увазі лестадіанців. Я знаю, що сторонній особі все це може видаватися трохи дивним, але ми тримаємося старих перекладів Біблії. Ми вважаємо, що зміст віри не можна змінювати.
— Але ж ідею про пекельний вогонь додали до Біблії аж у середньовіччя. Тож це теж доволі сучасний винахід. Хіба його не слід відкинути в такому разі?
Вона зітхнула.
— Розум живе в голові, а віра — у серці. І вони не завжди добрі сусіди.
— Але танок теж мешкає саме в серці. Коли ти похитувалась у такт музиці з автомата, це означало, що ти на межі скоєння гріха?
— Можливо, — посміхнулася вона. — Але є, ймовірно, набагато гірші речі.
— Як, наприклад?..
— Як, скажімо... спілкування з п’ятдесятниками.
— То це іще гірше?
— У мене є кузина у Тромсе, яка тайкома пішла на зібрання місцевої групи п’ятдесятників. Коли її батько помітив, що вона без дозволу виходила з дому, дівчина збрехала, буцімто вона ходила на дискотеку.
Ми обоє розсміялися.
Запали сутінки. Час було повертатися. Попри те ми й далі сиділи собі на лаві.
— Що вони відчувають, ідучи отак пішки через Стокгольм? — запитала вона.
— Геть усе, — відповів я, закурюючи. — Вони закохані. Ось чому вони все бачать, чують, відчувають усі пахощі.
— Це є те, що роблять люди, коли вони закохані?
— А ти ніколи не знала цього?
— Я ніколи не бувала закохана, — зізналася вона.
— Справді? Чому так?
— Я не знаю. Одержимою — так, бувала. Але якщо кохання таке, як розповідають, то — ніколи.
— Отже, ти була крижаною принцесою? Дівчина, якої хоче кожен хлопець, але жоден не насмілюється підступитись.
— Хто, я? — вона розсміялася. — Не думаю. Навряд чи так було.