Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Що то було? — запитала вона пошепки.
— Грім, — сказав я. — Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.
— Тут взагалі не буває грому, — зауважила вона. — Тут занадто холодно.
— Може, йде тепліша погода з півдня.
— Можливо. Я бачила лихий сон.
— Про що?
— Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.
— Той тип з Осло? Чи Уве?
— Я не знаю. Не розгледіла.
Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.
— Ульфе?
— Що?
— Ти бував у Стокгольмі?
— Так.
— Там гарно?
— Там дуже приємно влітку.
Вона трохи підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на мене згори вниз.
— Юн, — промовила вона. — Лев.
— Тип із Осло ще й гороскоп мій розповів?
Вона похитала головою.
— Я бачила твій медальйон, коли ти спав. «Юн Гансен, народився 24 липня». Я —Терези. Ти — вогонь, а я — повітря.
— Я горітиму в пеклі, а ти полинеш до раю.
Вона усміхнулася.
— Це перше, про що ти подумав?
— Ні.
— Тоді що було першим?
Її обличчя було так близько, її очі — такі темні та глибокі.
Я не знав, що її поцілую, доки не зробив цього. Я навіть не впевнений, чи то я її поцілував, чи вона мене. Одначе далі я схопив її в обійми і міцно притиснув до себе, відчуваючи, як напружилось її тіло, наче ковальський міх, а тоді, зі стогоном, повітря вийшло з її вуст:
— Ні! Не можна!
— Леє...
— Ні! Ми... Я не можу. Пусти!
Я відпустив її.
Вона підвелася з ліжка. Стала посеред кімнати, тяжко дихаючи і спрямувавши на мене розлючений погляд.
— Я гадав... — став виправдовуватись я. — Пробач. Я не хотів...
— Чшшш, — тихо сказала вона. — Цього не було. І такого більше не станеться. Ніколи. Ти зрозумів?
— Ні.
Вона знову випустила повітря з довгим тремтливим стогоном.
— Ульфе, я заміжня.
— Заміжня? Ти вдова.
— Так, ти просто не розумієш. Я не за ним заміжня. Я заміжня за... всім, що тут. За всім, що тут є. Ти і я, ми належимо до двох різних світів. Ти заробляєш на життя наркотиками, а я — прибиранням у церкві, я вірянка. Я не знаю, заради чого живеш ти, але я живу заради цього і заради свого сина. Решта не має значення, і я не дозволю, щоб... дурна, безвідповідальна фантазія зруйнувала це все. Я не можу собі цього дозволити, Ульфе. Це ти розумієш?
— Але я вже сказав, у мене є гроші. Подивись отам за дошкою коло шафи! Там...
— Ні, ні, ні! — Вона затулила вуха долонями. — Я не хочу цього чути, і я не хочу жодних грошей! Я хочу те, що я маю, і нічого іншого. Ми не повинні знову бачитись, я не хочу знову з тобою бачитись, усе скінчилося... скінчилося нерозумно, божевільно... і... Я зараз іду геть. Не приходь до мене. І я не хочу більше до тебе приходити і бачити тебе. Прощавай, Ульфе. Щасливого тобі життя!
За мить вона вийшла з хатини, і я вже почав сумніватися, чи справді що-небудь із цього сталося. Так, вона поцілувала мене, біль у моїй щоці не збрехав би. А отже, й решта мала бути правдою — зокрема, й та частина всього, де вона сказала, що не хоче більше ніколи бачити мене. Я підвівся, вийшов надвір і побачив, як вона біжить у напрямку селища.
Звісно, вона тікає. А хто не тікав би? Я точно втік би. Іще давним-давно. Але тоді я був типовим утікачем. Вона не могла б дозволити собі втечу, тоді як я тікав тому, що не міг дозволити собі залишитися. Що я собі думав? Що двоє таких людей, як ми, можуть бути разом? Ні, про таке я не думав. Мріяв, можливо. У збентеженій свідомості легко виникають химерні образи і фантазії. Нині час прокидатися.
Черговий гуркіт грому розлігся, цього разу трохи ближче. Я подивився на захід. Удалині виднілися важкі краї свинцево-сірих хмар.
«...він повертається... він іде, щоб убити нас».
Я повернувся в хижу і прихилився чолом до стіни. Моя віра у сни була не більшою за мою віру в богів. Я був радше схильний вірити в любов наркомана до наркотиків, ніж у любов людей одне до одного. Але я вірю у смерть. То була обіцянка, якої, я знав, буде дотримано. Я вірив у кулю калібру дев’ять міліметрів, що летить зі швидкістю тисячу кілометрів на годину. І в те, що життя — це час від миті, коли вона вилітає з дула пістолета, до миті, коли вона прошиває мозок. Я витягнув з-під ліжка мотузку і прив’язав її до клямки на дверях. Інший кінець прив’язав до масивної рами ліжка, прибитого до стіни, — так, щоби двері неможливо було відчинити знадвору. Натягнув мотузку якомога міцніше. Отак. Потім я вклався у ліжко і втупився у дошки горішнього ліжка.
Розділ 13