Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Я рушив далі. Швидким і твердим кроком. Повз селище, у бік молу. Перш ніж іти до Леї, я мав розв’язати кілька нагальних питань.
Я витягнув із-за пояса пістолет, розбігся на кілька кроків і закинув його в море так далеко, як міг. Потім пішов у крамницю Пірйо. Купив баночку фрикадельок із оленини — просто, аби щось купити, — і запитав, де мешкає Маттіс. По трьох марних спробах пояснити мені фінською крамарка вивела мене на вулицю і показала на будинок, що стояв за кілька пістолетних пострілів далі.
Маттіс відчинив після того, як я тричі натиснув на дзвінок і вже думав іти геть.
— Мені здалося, що я чую когось за дверима, — сказав він.
Волосся у нього на голові стирчало на всі боки, і на ньому був помережаний дірками вовняний джемпер, труси і товсті вовняні шкарпетки.
— Двері не зачинені, то чого стояти на порозі?
— Ти що, не чув дзвінка? — запитав я, показуючи.
Він зацікавлено подивився на прилад.
— Це ж треба! То в мене є дзвінок на дверях. Скидається, одначе, на те, що він не діє. Заходь.
Маттіс мешкав у будинку без жодних меблів.
— Ти тут живеш? — запитав я, і голос мій відлунили голі стіни.
— Так мало, як тільки можливо, — відказав він. — Але це моя адреса.
— Хто твій дизайнер інтер’єрів?
— Я успадкував будинок від Сіверта. А меблі успадкував хтось інший.
— Сіверт був тобі родичем?
— Не знаю. Можливо. Втім, я сказав би, що ми були багато в чому подібні. Через це він міг думати, що ми родичі.
Я засміявся. Маттіс тупо подивився на мене, натягнув якісь штани і всівся на підлогу по-турецьки, схрестивши ноги.
Я сів так само.
— Пробач за цікавість, але що сталось із твоєю щокою?
— Зачепив гіллякою, — відповів я, дістаючи гроші з кишені свого піджака.
Він перерахував. Усміхнувся і запхав їх собі в кишеню.
— Мовчання, — сказав він, — і випивка, приємна і холодна, просто з підвалу. Якого сорту ти хочеш?
— Їх у тебе є більше, ніж один?
— Ні, — вишкірився він. — Це означає, Ульфе, що ти думаєш залишитись у Косунді?
— Можливо.
— Тепер ти тут у безпеці, то навіщо шукати іншого місця? Ти так само мешкатимеш у мисливському будиночку?
— А де іще?
— Що ж... — Його посмішка здавалася намальованою на обличчі. — Ти наче запізнався з кількома жіночками тута, у селищі. То, либонь, захочеш де-небудь пригрітися з наближенням осені.
Якусь мить я подумував, чи не зацідити йому п’ястуком просто в його коричневі зуби. Звідки він, холера, дізнався? Я змусив себе посміхнутися:
— Твій кузен наплів тобі повний міх?
— Кузен?
— Конрад... чи Корі... Корненіус.
— Він мені не кузен.
— Він сказав, що кузен у третіх.
Я намагався розігнути свої ноги.
— Он як? — Маттіс підняв брову і почухав свій скуйовджений шолопок. — То це, нехай йому біс, означало би, що... Гей, а ти куди йдеш?
— Геть звідси.
— Але ж ти ще своєї випивки не дістав.
— Я обійдуся без неї.
— Ой чи! — гукнув він мені вслід.
Я пройшов між надгробків цвинтаря до дверей церкви.
Двері були прочинені, тож я прослизнув усередину. Вона стояла коло олтаря, спиною до мене, укладаючи свіжі квіти у вазі. Я глибоко вдихнув, намагаючись зберегти нормальний ритм дихання, але моє серце вже вийшло з-під контролю. Я підійшов до неї важкими кроками. Одначе вона все одно стрепенулася, коли я прочистив горло.
Вона різко обернулася. Стоячи на другій сходинці до вівтаря, вона дивилася на мене згори вниз. Очі в неї були червоні — самі щілинки між набряклими повіками. Мені здавалося, моє серце пробило вже дірку в грудях, і має бути видно іззовні, як воно гупає.
— Чого ти хочеш? — тихо спитала вона хрипким після ридань голосом.
Все, що я планував сказати, пішло з голови, забулося.
І з усього того залишилося тільки останнє речення.
Тож я й промовив його:
— Леє, я кохаю тебе.
Я побачив, як вона кліпнула очима, наче з переляку.
Заохочений тим, що вона не відшила мене одразу, я повів далі:
— Я хочу забрати вас із Кнутом. Туди, де ніхто не зможе знайти нас. У велике місто. На архіпелазі. З картопляним пюре і середньої міцності лаґером. Ми можемо рибалити і ходити у театр. А потім можемо поволі йти додому, до своєї квартири на бульварі Страндвеген. Я не можу дозволити собі велику квартиру в тому районі, бо там високі ціни на житло. Проте це буде наша власна квартира.
Вона шепотіла щось, а в уже без того червоних очах стояли сльози.
— Що?
Я зробив крок уперед, але зупинився, коли вона піднесла руки. Вона тримала перед собою букет зів’ялих квітів, ніби захищаючись ним від мене. Вона повторила голосніше цього разу: