Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Перепрошую?
— Твоє плече.
Він усміхнувся своєю удавано лагідною усмішкою, ворухнув своїми кущистими бровами, ніби згадавши про щось, що йому негайно треба було зробити, обернувся і пішов.
Коли я дістався до будинку Леї, вона вже сиділа у машині.
Я влаштувався поруч, на пасажирському сидінні. На ній було просте сіре пальто і червоний шовковий шалик.
— Ти ошатно вбралася, — зазначив я.
— Не вигадуй! — заперечила вона, повертаючи ключ стартера.
— У тебе чудовий вигляд.
— Я не вбиралася. Це — звичайний одяг. Він сказав тобі щось неприємне?
— Твій батько? Він просто поділився зі мною життєвою мудрістю.
Лея зітхнула, увімкнула передачу і відпустила зчеплення. Ми рушили.
— А з Маттісом, коло молитовного дому, у тебе теж була розмова про мудрість?
— А, це... — сказав я. — Він хотів, щоб я сплатив за деякі його послуги.
— А ти не хочеш?
— Не знаю. Я ще не вирішив.
За церквою рухалась узбіччям дороги знайома постать. Коли ми проїжджали повз неї, я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, що вона дивиться нам услід, стоячи у хмарі куряви.
— То Аніта, — сказала Лея, ймовірно помітивши, як я дивився у дзеркало.
— Ага, — промовив я настільки нейтрально, наскільки спромігся.
— До речі, щодо мудрості, — сказала вона. — Кнут переповів мені вашу з ним розмову.
— Яку саме?
— Він заявив, що матиме подружку, коли літо скінчиться. Навіть якщо Рістьїнна йому відмовить.
— Справді?
— Так. Він сказав мені, що навіть легенда сумо, Футабаяма, раз по раз зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати.
Ми обоє розсміялися. Я слухав її сміх. У Боббі він був подібний до іскристого жвавого струмка. У Леї — до глибокого джерела. Ні, до повільної ріки.
Місцями дорога плавно повертала, пробігаючи положистими схилами, але здебільшого вела просто через плато, кілометр за кілометром. Я тримався за ремінний держак над дверима. Не знаю, чому — зазвичай немає потреби триматися, коли машина рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину рівним прямим шляхом. Та я завжди чомусь так робив. Тримався за ремінь, аж доки не затерпла піднесена вгору рука. І я бачив, що інші люди теж так роблять. Зрештою, можливо, таки є щось спільне у людей — бажання триматися за щось міцне.
Іноді ми бачили море, а іншим разом дорога бігла між пагорбів і невисоких скель. Пейзажу бракувало яскравої виразності порівняно з природою Лофотенських островів або мальовничості Вестланна, але він містив у собі щось інше. Мовчазну порожнечу, стриману непоступливість. Навіть літня зелень обіцяла наближення суворішої, холоднішої пори, яка візьме тебе в лещата, тиснутиме невблаганно і, врешті-решт, переможе. Ми майже не зустрічали інших машин і не бачили ні людей, ні тварин. Натомість тут і там вигулькували поодинокі будиночки або хижі, які неминуче викликали питання: навіщо? Чому саме тут, а не деінде?
За дві з половиною години путі будинки почали з’являтися більш регулярно, і раптом знак на узбіччі повідомив: «Алта».
Ми прибули — якщо вірити знаку — до міста.
Нарешті ми виїхали на велике перехрестя, де всі крамниці, школи, громадські будівлі було прикрашено гербом міста — білим наконечником стріли, і тут з’ясувалося, що місто має не один центр, а три. Кожен із них становив нехай дуже невелику, але окрему спільноту. Хто здогадався би, що Алта виявиться мініатюрним Лос-Анджелесом!
— У дитинстві я була переконана, що світ закінчується тут, в Алті, — сказала Лея.
Я не впевнений, що став би таке заперечувати. За моєю оцінкою, ми тепер заїхали ще далі на північ.
Ми припаркувалися, що не є великою проблемою у тих краях, і, перш ніж зачинилися крамниці, я встиг купити все, що хотів. Спідню білизну, чоботи, плащ, цигарки, мило і набір для гоління. Потім ми пішли пообідати до місцевої філії «Кафістова». Пригадуючи «райський» смак свіжої тріски, я марно шукав рибу в меню.
— Ми не їмо риби, коли виїжджаємо сюди, — похитала головою Лея усміхнувшись. — Коли виїжджаєш із дому, хочеться чогось екзотичного.
Ми замовили м’ясні фрикадельки.
— Підлітком я найменше полюбляв цю пору дня, — поділився я, дивлячись на безлюдну вулицю; навіть у міському пейзажі в цих краях переважала якась пустельна безвихідь, болісне усвідомлення того, що над крихітною і слабкою людиною панує нещадна природа. — По суботах, коли все вже позамикалося, а справжній вечір іще не настав. Така собі нейтральна зона тижня, де нема нікого й нічого. Сидиш із таким відчуттям, наче всіх запрошено на вечірку, яка ось-ось почнеться. І всі, крім тебе, щось таке про це знають. А в тебе немає навіть двох-трьох дружків-лузерів, на яких ти міг би зігнати оскому. Робилося легше по новинах о сьомій, коли щось починали показувати по телебаченню та було вже чим заповнити мізки.