Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Я заплющив очі. Відчув, як тепла кров збігає по моїй щоці та шиї під комір.

Я чекав.

Нічого не відбувалося.

— Ти знаєш, я зроблю це, — промовив жіночий голос.

Хватка навколо моєї голови ослабла.

Я відступив на два кроки. Розплющив очі.

Уве підняв руки, упустивши ніж. Просто перед ним стояла Лея. Я впізнав пістолет, що вона тримала, націлений йому в лоба.

— Щезни! — наказала вона йому.

В Уве Еліасена борлак ходив угору-вниз.

— Цієї миті!

Він нахилився, щоб підняти ніж.

— Гадаю, це ти загубив, — рикнула вона.

Витягнувши в її бік розгорнуті долоні, він із порожніми руками позадкував у темряву. Далі ми почули гнів­ну лайку, дзеленькання пляшок і шелест гілок, після чого вся трійця остаточно розчинилася серед дерев.

— Ось, забирай, — сказала Лея, — подаючи мені пі­столет, — він лежав на лаві.

— Мабуть, вислизнув із-за пояса, — сказав я, засовуючи його на місце.

Я проковтнув кров, що цебеніла мені в рот із рани у щоці. Пульс наче молотом гупав мені у скронях, і я зауважив, що не дуже добре чую на одне вухо.

— Я побачила, Ульфе, як ти дістав його, перш ніж підвестись.

Вона примружила одне око. Сімейна звичка.

— Тобі треба зашити дірку у щоці. Ходімо: у мене в машині є голка з ниткою.

Більшу частину зворотного шляху я пам’ятаю кепсько. Хіба що, пригадую, як ми їхали до річки Алти, як сиділи там на березі, вона промивала мені рани, а я дослухався до плюскоту води і дивився на осипища, подібні до кучугур цукру проти крутих блідих скель обабіч річки. Пригадую також, як мені тоді спало на думку, що я тими днями бачив неба більше, ніж за все своє попереднє життя.

Вона обережно обмацала мій ніс і дійшла висновку, що його не зламано. Тоді зашила мені щоку, промовляючи щось саамською і наспівуючи щось, що, вочевидь, було йойком[16] на зцілення. Йойк і плюскіт річки. І ще пам’ятаю, мене трохи нудило, але вона відганяла мошву і погладжувала мені чоло трохи більше, ніж було необхідно суто для того, щоб волосся не торкалося рани. Коли я запитав, чому вона тримає в машині голку, нитку і антисептик напоготові і чи означає це якусь особливу готовність до нещасних випадків у дорозі, вона похитала головою.

— Не стільки тоді, коли ми виїжджаємо, скільки на випадок домашніх інцидентів.

— Домашні інциденти?

— Так. Інцидент на ім’я Уго. Схильний до пиятики та бійки. Нам залишалося тільки тікати з дому і латати рани.

— Ти сама собі зашивала рани?

— І Кнутові.

— Він бив Кнута?

— Звідки, гадаєш, у нього ті шви на лобі?

— Це ти йому накладала шви? Тут, у машині?

— Це сталося на початку літа. Уго напився, що було звичною справою. Він сказав, що я тієї ночі подивилася на нього з докором і що він не займав би мене, якби мені вистачило розуму виявити до нього трохи поваги, замість просто ігнорувати його. Зрештою, я була тоді всього-на-всього дівчиськом, а він був Еліасеном, який щойно повернувся додому з моря з величезним уловом. Я нічого не відповідала, одначе він дедалі більше розпалювався, і врешті-решт дійшло до п’ястуків. Я знала, як захистити себе, аж тут увійшов до кімнати Кнут. Тоді Уго вхопив пляшку і вдарив його. Він поцілив його по лобі, Кнут упав непритомний, і я віднесла його на руках до машини. Коли ми повернулися з ним додому, Уго вже вгамувався. Але Кнут пролежав із тиждень у ліжку — його нудило і паморочилось у голові. Я викликала лікаря — той приїхав із самої Алти, щоб оглянути Кнута. Уго сказав доктору і решті всім, буцімто Кнут упав зі сходів. А я... я нікому нічого не сказала, а Кнутові твердила, що це сталося випадково та більше не повториться.