Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Було це у Стокгольмі. Колись, хтозна-скільки часу тому — ще до того, як усе почалося. Мені було вісімнадцять, і я приїхав на поїзді з Осло. Я вештався сам-один вулицями острова Седермальм. Прогулювався галявинами Юргордена, дриґав ногами, сидячи на причалі та милуючись Королівським палацом, і знав, що я ніколи не поміняв би того, що вони мали, на свободу, яку мав я. Потім одягнув усе найошатніше з того скромного, що в мене було, і пішов до Королівського драматичного театру, бо я був закоханий у норвезьку дівчину, яка грала Сольвейг у постановці «Пера Ґюнта».
Вона була на три роки старша від мене, але я був заговорив до неї на вечірці. Мабуть, вона була головною причиною мого приїзду. Здебільшого, вона. У виставі вона грала чудово, шведською декламувала, наче рідною мовою — принаймні так мені здавалось. І вона була привабливою та недосяжною. Попри те, моє захоплення нею згасло упродовж вистави. Можливо, тому, що вона не могла конкурувати із зачаруванням того дня, із Стокгольмом. А може, просто тому, що мені було вісімнадцять і я вже запав на руду дівчину, яка сиділа на один ряд ближче до сцени.
Наступного дня я купив анаші на площі Сергеля. Я пішов до парку Кунстредґорден, де знову побачив ту руду дівчину. Я запитав, чи сподобалась їй вистава, на що вона тільки знизала плечима і показала мені, як скачати по-шведськи самокрутку. Їй було двадцять, родом вона була з Естерсунда і мала невеличку квартирку на Уденплан. Неподалік було розташовано скромний ресторан «Транан», де ми їли смажені оселедці з картопляним пюре і пили середньої міцності лаґер.
Виявилося, що вона не була тією дівчиною, яку я бачив перед собою на виставі, ба навіть ніколи не бувала в Королівському драматичному театрі. Я залишався з нею три дні. Вона ходила на роботу, а я, поки там що, швендяв містом і вдихав на повні легені літо. Дорогою додому я сидів і дивився у вікно, думаючи про те, що я сказав про повернення. І мною вперше тоді оволоділа вкрай депресивна думка про те, що немає жодного шляху назад. Що «зараз» неминуче й невпинно перетворюється на «колись» і немає жодного заднього ходу в цій машині, яку ми називаємо життям.
Я знову прокинувся.
Щось несамовито шкребло у двері. Я крутнувся, сів у ліжку і побачив, що дверна ручка сіпається вгору і вниз.
Вона передумала. Повернулася.
— Лея?
Моє серце шалено калатало від радості, я скинув із себе ковдру і сів, поставивши босі ноги на підлогу.
Жодної відповіді.
То була не Лея.
То мав бути якийсь чоловік. Дужий і лютий чоловік. Оскільки від того, як він смикав двері, здригалася і рипіла масивна рама ліжка.
Я схопив гвинтівку, що стояла, притулена до стіни, і націлив її на двері.
— Хто там? Чого тобі треба?
Так само жодної відповіді. Та, зрештою, що вони мають сказати? Що прийшли порішити мене, тому, будь ласка, відчини двері?
Груба мотузка натяглася, наче рояльна струна, і двері прочинилися на якусь щілину. Достатню, втім, щоби просунути в неї люфу револьвера.
— Відповідай, або я стрілятиму!
Здавалося, то дошки заволали від болю, тоді як великі цвяхи з пронизливим рипінням, міліметр за міліметром вилізали зі стіни, заледве утримуючи дерев’яну раму. А тоді я почув знадвору клацання, як ніби заряджали револьвер.
Я вистрілив. І ще раз. І ще раз. І ще раз вистрілив. Три кулі в магазині та одна у набійнику.
Після цього запала тиша, ще більш гнітюча.
Я затамував подих.
Холера! Шкрябання відновилося. З хрускотом і тріском вирвана «з м’ясом» дверна ручка, пробивши двері, вилетіла назовні та зникла. Тоді розляглося гучне жалібне ревіння, а тоді — те саме клацання. І, нарешті, я впізнав його.
Я дістав з-під подушки пістолет, ослабив мотузку і відчинив двері.
Олень не спромігся далеко відійти. Він лежав серед вересу, метрів за двадцять від хатини, з того боку, де починалася дорога до селища. Неначе він інстинктивно кинувся до людей, а не до лісу.
Я підійшов до нього.
Олень лежав нерухомо, тільки злегка ворушачи головою. Дверна ручка так і застрягла у нього в рогах. Свербіж. Він прийшов, щоби терти свої роги об двері хижі та зачепився ними за ручку.
Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.
Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, — чи таке моє відображення?
Я не міг змусити себе вистрілити. Звісна річ, я не міг.