Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Виявилося, що вона не була тією дівчиною, яку я бачив перед собою на виставі, ба навіть ніколи не бувала в Королівському драматичному театрі. Я залишався з нею три дні. Вона ходила на роботу, а я, поки там що, швендяв містом і вдихав на повні легені літо. Дорогою додому я сидів і дивився у вікно, думаючи про те, що я сказав про повернення. І мною вперше тоді оволоділа вкрай депресивна думка про те, що немає жодного шляху назад. Що «зараз» неминуче й невпинно перетворюється на «колись» і немає жодного заднього ходу в цій машині, яку ми називаємо життям.

Я знову прокинувся.

Щось несамовито шкребло у двері. Я крутнувся, сів у ліжку і побачив, що дверна ручка сіпається вгору і вниз.

Вона передумала. Повернулася.

— Лея?

Моє серце шалено калатало від радості, я скинув із себе ковдру і сів, поставивши босі ноги на підлогу.

Жодної відповіді.

То була не Лея.

То мав бути якийсь чоловік. Дужий і лютий чоловік. Оскільки від того, як він смикав двері, здригалася і рипіла масивна рама ліжка.

Я схопив гвинтівку, що стояла, притулена до стіни, і націлив її на двері.

— Хто там? Чого тобі треба?

Так само жодної відповіді. Та, зрештою, що вони ма­ють сказати? Що прийшли порішити мене, тому, будь ласка, відчини двері?

Груба мотузка натяглася, наче рояльна струна, і двері прочинилися на якусь щілину. Достатню, втім, щоби просунути в неї люфу револьвера.

— Відповідай, або я стрілятиму!

Здавалося, то дошки заволали від болю, тоді як великі цвяхи з пронизливим рипінням, міліметр за міліметром вилізали зі стіни, заледве утримуючи дерев’яну раму. А тоді я почув знадвору клацання, як ніби заря­джали револьвер.

Я вистрілив. І ще раз. І ще раз. І ще раз вистрілив. Три кулі в магазині та одна у набійнику.

Після цього запала тиша, ще більш гнітюча.

Я затамував подих.

Холера! Шкрябання відновилося. З хрускотом і тріском вирвана «з м’ясом» дверна ручка, пробивши двері, вилетіла назовні та зникла. Тоді розляглося гучне жа­лібне ревіння, а тоді — те саме клацання. І, нарешті, я впізнав його.

Я дістав з-під подушки пістолет, ослабив мотузку і відчинив двері.

Олень не спромігся далеко відійти. Він лежав серед вересу, метрів за двадцять від хатини, з того боку, де починалася дорога до селища. Неначе він інстинктивно кинувся до людей, а не до лісу.

Я підійшов до нього.

Олень лежав нерухомо, тільки злегка ворушачи головою. Дверна ручка так і застрягла у нього в рогах. Свербіж. Він прийшов, щоби терти свої роги об двері хижі та зачепився ними за ручку.

Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.

Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, — чи таке моє відображення?

Я не міг змусити себе вистрілити. Звісна річ, я не міг.