Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Вона прикрила рота долонею, але відразу її прибрала. Ймовірно, жест її був несвідомим. Мені було б складно повірити, що така вродлива жінка може комплексувати з приводу крихітної згоїни на верхній губі.
— А ти, Ульфе, закохувався?
Вона вживала моє вигадане ім’я без тіні іронії.
— Не злічити, скільки разів.
— Щастить тобі.
— Ох, я в цьому не впевнений.
— Чому так?
Я знизав плечима.
— Бо за все мусиш сплачувати. Втім, я навчився гарно сприймати відмови.
— Казна-що, — сказала вона.
Я усміхнувся і випалив одним духом:
— Знаєш, я був би одним із отих хлопців.
— Яких хлопців?
Я знав, що мені немає потреби пояснювати: з того, як Лея зашарілася, я міг бути впевнений, що вона без того зрозуміла. Втім, мене вона цим трохи заскочила — не думав, що вони з таких, що червоніють.
Я вже розтулив рота, щоб відповісти, коли мене перервав грубий голос:
— Що ти, в біса, тут робиш?
Я обернувся. Вони стояли позаду лави, метрів за десять. Троє гевалів. У кожного в руках — по фірмовій пляшці Маттіса. Було би не так просто зрозуміти, кому з нас двох призначалося запитання, але навіть у сутінках я розгледів й упізнав з голосу того, хто питав, — Уве. Дівер зі спадковим правом.
— Та ще з оцим... із... південцем!
Невиразність артикуляції свідчила, що вміст пляшки він уже дегустував, але я підозрював, що не це було причиною його нездатності підшукати для мене образливіший епітет.
Лея підхопилася і, підбігши до нього, поклала свою долоню на його руку:
— Уве, не треба...
— Гей, ти! Південцю! Подивися на мене! Ти гадав, що зараз трахнеш її тута? Тепер, коли мій брат у могилі й вона вдова. Але в них не дозволяється, ти знав про це? У них не можна трахатися, попри навіть що! Доки знову не вийде заміж! Ги-ги!
Він відштовхнув Лею вбік і широким жестом підніс пляшку до свого рота.
— А втім із цією варто спробувати, — змішаний зі слиною бімбер приснув йому з рота, — бо вона хвойда!
Він вирячився на мене дикими очима.
— Хвойда! — повторив він, коли я не зреагував.
Я знав, що називання жінки хвойдою є міжнародно визнаним сигналом до конфронтації і тицяння п’ястуком в обличчя мовця. Але я не підводився з лави.
— У чім річ, південцю? Ти ще тюхтій, до того що пуцькокрад?
Він засміявся, вочевидь задоволений, що зумів знайти правильні слова.
— Уве... — намагалася втихомирити його Лея.
Одначе він п’яним жестом відштовхнув її геть. Це могло би трапитися ненавмисне, але пляшка зачепила її по лобі. Могло б! Я підвівся.
Він вишкірився. Віддав свою пляшку приятелям, що стояли в тіні під деревом, підступив до мене з піднесеними п’ястуками. Ноги розставлені. Швидкі спритні кроки. Злегка нахилена голова ховається за п’ястуками. В несподівано прояснілих очах — зосередженість. Що ж до мене, то я не дуже практикувався у бійках, відколи скінчив початкову школу. Уточнення. Я не практикувався у бійках від самої початкової школи.
Перший удар я дістав по носі, і мене засліпили сльози, що враз заповнили мої очі. Другий удар був у щелепу. Я відчув щось зайве у роті, а потім металевий присмак крові. Я виплюнув зуб і завдав шаленого удару в порожнечу. Третій удар — знову по носі. Я не знаю, що почули інші, але для мене той хрускіт пролунав так, наче дві машини зіткнулися.
Я завдав іще одного удару в літнє повітря. А він, натомість, ударив мене у груди, і я впав уперед, обхопивши суперника обома руками. Я намагався блокувати його руки, щоб вони не могли більше завдавати мені шкоди, але він вивільнив свою ліву і кілька разів ударив мене у вухо і скроню. Пролунав тріск і рипіння, ніби щось луснуло. Я заскреготав зубами, як пес, і вчепився ними у щось — у його вухо — настільки несамовито, наскільки був розлючений.
— Чорт! — заревів Уве і, ривком вивільнивши обидві руки, взяв мене в ключ, затиснувши мою голову під своєю правою пахвою. Я задихнувся їдким смородом поту й адреналіну. Я вчував цей сморід раніше. Від чоловіків, які раптом усвідомлювали той факт, що вони винні гроші Рибалці, і не знали, що станеться наступної миті.
— Якщо ти пальцем торкнеш її, — булькаючи власною кров’ю, просичав я у залишки його вуха, — я вб’ю тебе.
Він розреготався.
— А як щодо тебе, південцю? Що, як я виб’ю решту твоїх гарних білих зубчиків?
— Шквар! — вигукнув я, задихаючись. Але якщо торкнеш її...
— Цим?
Єдиним позитивним фактом стосовно ножа, який Уве тримав у вільній руці, був його розмір — істотно менший, ніж у Кнутового.
— Духу тобі не вистачить, — простогнав я.