Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Тієї ночі мандрівці покинули Ултар і більше ніколи там не з’являлися. Місцеві ж мешканці неабияк стурбувалися, коли виявили, що у цілому поселенні не зосталося жодного кота. Кожнісіньке домашнє вогнище втратило свого кота; котів малих і великих, чорних, сірих, смугастих, рудих і білих. Старий Кренон, бургомістр, присягався, що смаглявий народ забрав від них усіх котів, щоб помститися за вбивство Менесового кошеняти, і прокляв караван разом з маленьким хлопчиком. Але Ніт, бідний писар, заявив, що найбільша підозра падає на старого поселянина і його дружину, бо ж їх ненависть до котів була дуже помітна і страшенно велика. А все ж ніхто не відважився скаржитися зловісному подружжю; навіть коли маленький Атал, син хазяїна заїзду, заявив, що у сутінках він бачив усіх котів Ултара на тому проклятому подвір’ї в тінях дерев, як вони дуже повільно і урочисто сновигали колами довкола халупи, по двоє в ряд, ніби виконуючи якийсь нечуваний тваринний ритуал. Селяни не знали, чому з розповіді малого можна вірити, а проте всі боялися, що старе подружжя зачарувало котів на смерть. Утім, ніхто не бажав нічого казати старому поселянину. Принаймні, доки не зустріне його за межами темного огидного двору.
Отак Ултар заснув у марному гніві; коли ж люди попрокидалися на світанку — о, диво! Кожен кіт повернувся до свого рідного вогнища! Великі і малі, чорні, сірі, смугасті, руді і білі — жоден не зник. Усі коти здавалися дуже гладкими і лискучими, і голосно та задоволено муркотіли. Мешканці обговорювали цю пригоду одне з одним і неабияк дивувалися. Старий Кренон знову наполягав, що то саме смаглявий народ забрав їх, бо ж від хижі старого і його дружини коти живими не поверталися. Але всі зійшлись на одному: вкрай дивною була відмова усіх котів їсти м’ясо і пити молоко. І цілих два дні гладкі, ліниві коти Ултара не торкалися їжі, а просто дрімали біля вогню або на сонечку.
Минув тиждень, перш ніж селяни помітили, що після заходу сонця вікна у затіненій деревами хижі залишаються темними. Потім бідний Ніт зауважив, що від ночі, коли зникли коти, ніхто не бачив ані старого, ані його дружини. Наступного тижня бургомістр вирішив приборкати свій страх і, виконуючи обов’язок, навідати на диво порожню оселю. Проте, роблячи це, він був достатньо обережним, тож узяв із собою як свідків коваля Шенґа і каменяра Тула. І коли виламали трухляві двері, єдине, що вони знайшли, були два повністю обгризені людські скелети на земляній підлозі та кілька жуків, які вовтузилися у темних кутках.
Згодом між мешканцями Ултара було чимало розмов. Коронер Зат довго сперечався з Нітом, бідним писарем, а Кренона, Шенґа і Тула геть засипали запитаннями. Навіть маленького Атала, сина власника заїзду, ретельно допитали і винагородили льодяником. Вони говорили про старого поселянина і його дружину, про караван смаглявих мандрівників, про маленького Менеса і його чорне кошеня, про молитву Менеса і вигляд неба протягом тієї молитви, про випадок з котами тієї ночі, коли караван поїхав, і про те, що було пізніше знайдено у хижі під темними деревами на огидному подвір’ї.
Наприкінці ж бургомістр ухвалив відомий закон, про який розповідали торговці у Гатеґу і який обговорювали мандрівники у Нірі; і в ньому йшлося, що в Ултарі нікому не дозволено вбивати котів.
Дерево
На зеленому схилі гори Меналус, що в Аркадії, над руїнами садиби розкинувся оливковий гай. Неподалік стоїть гробниця, колись прекрасна своїми незрівнянними скульптурами, а зараз така ж зруйнована і занепала, як і будинок. З одного боку гробниці, розсунувши своїм чудернацьки покрученим корінням брили пентелійського мармуру, росте надзвичайно висока олива напрочуд відразної форми, схожа чи то на гротескну людину, чи то на спотворене смертю людське тіло, так що селяни бояться ходити повз неї вночі, коли місяць блідо сяє крізь скорчені гілки. Гора Меналус — то улюблений прихисток страхітливого Пана, у якого багато моторошних супутників, а простолюд вірить, що дерево якимсь жахливим чином пов’язане із цими дивними панікаліями; але старий бджоляр, котрий живе неподалік у хатині, розповідав мені геть іншу історію.
Багато років тому, коли садиба на узгір’ї була новою і ошатною, у ній мешкали двоє скульпторів — Калос і Мусідес. Від Лідії до Неаполіса ширилась слава про красу їхніх робіт, і ніхто не смів сказати, що один із них перевершив іншого у майстерності. У мармуровому мавзолеї Коринфа стояв Гермес руки Калоса, а Паллада руки Мусідеса підтримувала колону в Атенах біля Партенону. Усі шанували Калоса і Мусідеса, однак чудувалися, що жодна тінь мистецьких заздрощів не охолоджувала їхньої теплої братерської дружби.