Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Але хоч Калос і Мусідес жили у непорушній гармонії, вдача у них були різною. Доки Мусідес цілими ночами розважався серед міських гуляк у Тегеї, Калос зоставався вдома, ховаючись від очей своїх рабів у прохолодному закутку оливкового гаю. Там він розмірковував про видива, які вирували в його уяві, і там він створював чудові форми, котрі пізніше увічнив у ожилому мармурі. Пліткарі, проте, казали, що Калос радиться з духами гаю і що його статуї були не що інше, як втіленнями фавнів і дріад, оскільки він ніколи не творив своїх статуй з живої натури.
Калос і Мусідес були настільки відомими, що ніхто й не здивувався, коли Сиракузький Тиран послав до них своїх представників, щоб обговорити виготовлення коштовної статуї Тихе, котру він хотів установити у своєму місті. Статуя мала бути величезна і виконана з бездоганною майстерністю, бо вона повинна була стати дивом світу і принадою для мандрівників. На того, чию роботу схвалять, чекатиме невимовна велич, тож Калоса і Мусідеса запрошено взяти участь у конкурсі. Їхня братня любов була добре відома, тож хитрий Тиран вважав, що кожен із них, замість приховувати свою роботу від іншого, запропонує допомогу і пораду. Така шляхетність мала створити два образи нечуваної краси, кращий з яких затьмарив би навіть мрії поетів.
Скульптори радо відгукнулися на пропозицію Тирана, тож наступні дні їхні раби чули тільки невтомний стукіт різців. Калос і Мусідес не приховували своєї роботи, але ніхто, окрім них, її не бачив. Лише погляди їхніх очей торкалися двох божественних фігур, звільнених майстерними ударами з неоковирних брил, котрі ув’язнювали їх від початку часів.
Як повелося, щоночі Мусідес бенкетував на симпосіях у Тегії, а Калос самотньо блукав оливковим гаєм. Але з плином часу люди спостерегли смуток у колись сяючому від радості Мусідесі. Дивно, казали люди, що депресія огорнула того, у кого були такі блискучі шанси здобути одну з найбільших нагород. Минуло кілька місяців, але на понурому обличчі Мусідеса так і не з’являлося жодних звичних для подібної ситуації ознак нетерплячого очікування.
Тоді одного дня Мусідес розповів про хворобу Калоса, і після цього вже ніхто не чудувався з його смутку, бо всі знали, що взаємна прихильність цих скульпторів була глибока і непорушна. Люди почали навідувати Калоса і не змогли не помітити блідості його обличчя, на якому, втім, блукав вираз щасливої відстороненості, від якої воно сяяло набагато яскравіше, ніж лице Мусідеса, котрий, охоплений хвилюванням, прибрав від Калоса усіх рабів, прагнучи власноруч годувати і доглядати свого друга. Заховані за важкими завісами стояли дві незакінчені статуї Тихе, до яких останнім часом нечасто торкалися хворий і його доглядальник.
Невідомо чому, але, попри допомогу спантеличених лікарів і турботу друзів, Калос продовжував слабнути і все частіше просив, щоб його віднесли в гай, який він так любив. Він наполягав, щоб його там залишили на самоті, ніби прагнув спілкування з чимось незримим. Мусідес завжди виконував його прохання, хоч його очі щоразу й наповнювалися сльозами від думки, що для Калоса фавни і дріади важливіші за нього. Аж от надійшов кінець, і Калос почав говорити про посмертні речі. Мусідес, плачучи, пообіцяв спорудити йому гробницю кращу, аніж усипальниця Мавсола, але Калос благав його не говорити більше про мармурову красу. Тепер розум умирущого непокоїло лише одне бажання: щоб з ним у його останній прихисток біля голови поклали гілочки з деяких оливкових дерев у тому гаю. А однієї ночі, сидячи самотою у темряві оливкового гаю, Калос помер. Годі було описати красу мармурової гробниці, котру вбитий горем Мусідес вирізьбив для свого улюбленого друга. Ніхто, крім хіба що самого Калоса, не зміг би зробити таких барельєфів, які б відображали всю розкіш Небес. І біля голови Калоса Мусідес не забув покласти гілочки оливи з гаю.
Коли глибока скорбота Мусідеса поступилася місцем смиренню, він старанно продовжив роботу над статуєю Тихе. Всі почесті діставалися йому, бо Тиран Сиракуз не бажав бачити нічиїх творінь — лише його і Калоса. Робота давала вихід його почуттям, і що не день, то ретельніше він працював, уникаючи розваг, яким раніше так любив віддаватися. А тим часом вечори він проводив на могилі друга, де в узголів’ї покійного розпускалося молоде оливкове дерево. Дерево росло так швидко і було такої дивної форми, що кожен, хто його бачив, не міг стримати зачудування; та й сам Мусідес, здавалося, відчував заразом зачарування й огиду.