Ніж, якого не відпустиш

І з того, як вона далі на мене дивиться, я починаю розуміти деякі речі, таксказати додаю два і два. Напевно, правда шо Прентісстаун був на карантині через Шумну заразу, нє? Бо осьо ж доросла жінка, котра від неї не вмерла, котра дивиться на мене приязно але тримає дистанцію, жінка, котра готова вітати чужиньців з мого кірунку рушницьою.

А якшо я заразний, то це значить шо Віола вже малаби піччепити заразу, може вмирати просто вже, такшо мені в поселені наврядчи будуть раді, мені певно скажуть не підходити до нього, та й по всьому буде, нє? Моя мандрівка скінчилася ще перед тим як я найшов куда мені йти.

— О, певно шо тобі не будуть раді в поселенні, — каже жінка, — тута можна й не гадати. Але, — вона підморгує мені, реально підморгує, — тебе не вб’є то, чого ти не знаєш.

— Спорим? — кажу я.

Вона повертається і піднімається по камінню тудою звідки прийшла. Ми просто дивимся поки вона виходить наверх і знову повертається.

— То ви йдете? — каже вона, ніби запросила нас погуляти, а ми заставляємо її чекати.

Я дивлюся на Віолу. Вона заговорює до жінки:

— Нам треба в поселення, — Віола знову дивиться на мене, — раді нам у ньому чи ні.

— Ой, та ви туди попадете, — каже жінка. — Але вам, шпанюки, спочатку треба добре виспатись і добре поїсти. Це й сліпому видно.

Думка про сон і гарячу їжу така спокуслива, я на секунду аж забуваю шо вона цілилася в нас з рушниці. Але тільки на секунду. Бо є ще про шо думати. Я роблю рішення за нас обох.

— Нам треба триматися на дорозі, — тихо кажу я Віолі.

— Я навіть не знаю, куди ми йдемо, — каже вона, так само тихо. — А ти знаєш? Тільки чесно?

— Бен казав…

— Ви двоє, шпанюки, йдете на мою ферму, де нормально поїсте, поспите в ліжку — хоть там і не м’яко, це вже звиняйте — а з ранку ми підемо до поселеня, — і так вона це і каже, широко відкриваючи очі коли каже, вимовляє слово сміючись із нас за то шо ми його так називаєм.

Ми таксамо не рухаємось.

— Ну подивіться на це з такого боку, — каже бабця. — У мене є зброя, — вона вимахує нею, — але я прошу вас піти зі мною.

— Чого б нам не піти з нею? — шепоче Віола. — Просто подивитися.

Мій Шум від несподіванки голоснішає.

— Шо побачити?

— Я би прийняла ванну, — каже вона. — Я би поспала.

— І я так само, — кажу я. — Але за нами женуться чоловіки, котрі не зупиняться перед одним спаленим мостом. Тай потім, ми про неї нічо не знаєм. Вона взагалі може бути вбивцьою.

— Та вона ніби нормальна, — дивиться на жінку Віола. — Трохи махнута, але не здається, ніби небезпечно махнута.

— Вона взагалі не здається, — я чуюся трохи роздратовано, якшо пощирому. — Люди без Шуму взагалі ніякими не здаються.

Віола дивиться на мене, її брови раптом сходяться докупи а щелепа трошки опускається.

— Ну, не ти, ясно шо не ти, — кажу я.

— Щоразу… — починає казати вона, але тоді хитає головою.

— Щоразу шо? — шепочу я, але Віола просто закочує очі і повертається до жінки.