Щоденник Миколки Синицина

— Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав!

— Звичайно, літав.

— Чому ж нічого не бачив?

— А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…

— А-а, — протягнув Мишко. — Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні.

Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:

— Ну й брешуть! І вам не соромно?

— А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.

— Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли роботу!

— А ти думаєш, легко вигадувати?

— Простісінько!

— Ну, вигадай що-небудь.

— Зараз… — сказав Ігор. — Будь ласка.

Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.

— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….

— Ну, що ти все «е» та «е»!

— Зараз! Дайте подумати.

— Ну, думай, думай!

— Е-е-е, — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз… е-е-е…

— Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько!

— Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився.

— Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик.

— Нічого. Як було, так і розповів.

— А казав, — вигадувати майстер!

— Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.

— Яка користь?

— А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: «Хто варення з'їв?» Я кажу: «Іра». Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.

— Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко.

— А тобі що?

— Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От!

— Самі ви брехуни!

— Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.

— Я й сам з вами не сидітиму.

Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива.

Продавщиця дала їм морозиво на паличці.

— Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо, щоб було однаково.

— Ходімо.

На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.

— Ти чого ревла? — питає Мишко.

— Мене мама гуляти не пускала.

— За що?

— За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав.

— Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко.

— І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик.