Щоденник Миколки Синицина

Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу.

— Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? — почувся голос міліціонера.

— Це не тут, — відповіла Ірина. — Тут перша, а шоста — це треба вийти у двір, а там двері праворуч.

— У двір, двері праворуч? — перепитав міліціонер.

— Ну, так.

Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:

— До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?

— У нас, — відповіла Ірина.

— А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.

Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.

— Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер.

Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:

— А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.

— А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина.

— Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.

«Все знає!» — подумав Сашко.

Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»

— Хто це там? — здивувався міліціонер.

— А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка.

— Чого ж він під канапу заліз?

— А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина.

— Як же його звати?

— Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.

— Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?

— Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. — Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!

— О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда.

Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:

— То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!

— Не вилізу! — заголосив Сашко.

— Чому?

— Ви мене до міліції заберете.

— За що?

— За бабусю.

— За яку бабусю?

— За котру я вистрілив, а вона злякалася.

— Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер.

— Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина.

— Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.

— Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?

— Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.