Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
І отак цілу дорогу сміялася з нас.
Приїжджаємо на станцію, тітка подивилася навколо і каже:
— Тьху! Зовсім ви мене заплутали! Нам на Арбат треба, а ми на Курський вокзал приїхали. Не в той бік сіли.
Пересіли ми на інший поїзд і поїхали назад. І тітка більше вже не сміялася з нас. І пошехонцями не називала.
ЛЬОДЯНИК
Мама йшла з дому і сказала Мишкові:
— Я піду, Михайлику, а ти поводься добре. Не пустуй без мене і нічого не чіпай. За це я подарую тобі великого червоного льодяника.
Мама пішла, Мишко спочатку поводився добре: не пустував і нічого не чіпав. Потім він лише підставив до буфета стілець, виліз на нього і відчинив у буфеті дверцята. Стоїть і дивиться у буфет, а сам думає:
«Я ж нічого не чіпаю, тільки дивлюся».
А в буфеті стояла цукорниця. Він узяв її і поставив на стіл. «Я тільки подивлюся, я нічого не чіпатиму», — думає. Відкрив покришку, бачить — там щось червоне зверху.
— Е, — каже Мишко, — та це ж льодяник! Напевне, той самий, що мені мама обіцяла.
Він запустив у цукорницю руку і витяг льодяника.
— Ого, — каже, — здоровезний! І солодкий, мабуть.
Мишко лизнув його і думає:
«Посмокчу трошки і покладу назад».
І ну смоктати. Посмокче, посмокче і подивиться, чи багато ще лишилось. І все йому здається — багато. Нарешті льодяник зробився зовсім маленький, як сірник. Тоді Михайлик поклав його назад у цукорницю. Стоїть, пальці облизує, дивиться на льодяник, а сам думає:
«З'їм його зовсім. Однак мені мама віддасть. Адже я добре поводжуся, не пустую і нічого такого не роблю».
Мишко дістав льодяник, засунув у рота, а цукорницю хотів на місце поставити. Узяв її, а вона прилипла до рук — і бух на підлогу. Розбилась на дві половинки. Цукор розсипався.
Михайлик злякався:
«Що тепер мама скаже?»
Узяв він дві половинки і притулив одну до одної. Вони нічого, тримаються. Навіть непомітно, що цукорниця розбита. Вій склав цукор назад, накрив покришкою і обережно поставив у буфет.
Нарешті мама приходить:
— Ну, як ти поводився?
— Добре.
— От молодець! Одержуй льодяник.
Мама відчинила буфет, узяла цукорницю… Ой!.. Цукорниця розпалася, цукор посипався на підлогу.
— Що ж це таке? Хто цукорницю розбив?
— Це не я. Це вона сама…
— Ага, сама розбилась! Ну, це зрозуміло. А льодяник куди ж подівся!
— Льодяник… Льодяник… Я його з'їв. Я поводився добре, ну й з'їв його. От…
АВТОМОБІЛЬ
Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося — на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов.
Ми підбігли.
Я кажу:
— Це «Волга».
А Мишко:
— Ні, це «Москвич».
— Багато ти тямиш! — кажу я.
— Звичайно, «Москвич», — каже Мишко. — Подивись, який у нього капор.
— Який, — кажу, — капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини — капот! Ти поглянь, який кузов.
Мишко подивився і каже:
— Ну, таке пузо, як у «Москвича».
— Це в тебе, — кажу, — пузо, а в машини ніякого пуза нема.
— Ти ж сам сказав «пузо»!
— «Кузов», я сказав, а не «пузо»! Ех, ти! Не тямиш, а лізеш!
Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже:
— А у «Волги» хіба є буфер? Це в «Москвича» — буфер.
Я кажу:
— Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер — це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в «Москвича» і у «Волги».
Мишко помацав бампер руками і каже:
— На цей бампер можна сісти і поїхати.
— Не треба, — кажу я йому.
А він:
— Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо.
Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче:
— Сідай швидше! Сідай швидше!
Я кажу:
— Не треба!
А Мишко:
— Іди швидше! Ех ти, боягуз!
Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже:
— Я сплигну! Я сплигну!
— Не треба, — кажу, — розіб'єшся!
А він торочить:
— Я сплигну! Я сплигну!
І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу:
— Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить!
Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться.