Щоденник Миколки Синицина

Я витяг у Мишка з-під подушки сокиру, поклав її біля себе в ліжко і теж приліг відпочити. Стук на дахові ставав частішим і тихішим. Мені вже здалося, що це дощ по дахові стукає, і я не помітив, як знову заснув.

Ранком прокидаємося від страшенного гуркоту. На подвір'ї гамір і крик.

Я схопив сокиру, підбіг до дверей.

— Хто там? — питаю.

І раптом чую голос Віті, вожатого:

— Відчиніть, хлопці! Що там з вами трапилось? Півгодини достукатися не можемо.

Я відчинив двері. Всі хлопці юрбою ввалилися до кімнати. Вітя побачив сокиру.

— Навіщо сокира? — питає. — І що у вас за погром такий?

Ми з Костиком почали розповідати, що тут уночі трапилось. Але ніхто нам не вірив, усі сміялися з нас І казали, що це нам з переляку. здалося. Ми з Костиком мало не плакали від образи.

Раптом згори почувся стукіт.

— Цитьте! — закричав Костик і підняв палець догори.

Хлопці замовкли і почали прислухатись.

Тук-тук-тук! — стукало щось на дахові.

Хлопці завмерли від подиву. Ми з Костиком відчинили двері й потихеньку вийшли на подвір'я. Всі пішли за нами. Ми одійшли від будинку і глянули на дах. Там сиділа звичайна ворона і щось дзьобала.

Тук-тук-тук! Бух-бух! — стукала вона по жерсті дзьобом.

Хлопці побачили ворону й засміялися так голосно, що ворона залопотіла крилами і полетіла. Хлопці відразу притягли драбину, кілька чоловік залізло на дах подивитися, що там дзьобала ворона.

— Тут торішні ягоди горобини лежать. Напевне, ворони дзьобають їх і стукають по дахові! — закричали хлопці.

— Звідки ж тут ягоди горобини беруться? — кажемо ми.

— Та тут же навколо горобина росте. Ось ягоди прямо на дах і падають.

— Стривайте, а в двері ж хто стукав? — кажу я.

— Справді, — каже Костик, — навіщо це воронам знадобилось у двері стукати? Ви ще скажете, що ворони навмисне у двері стукали, щоб ми їх переночувати пустили.

На це ніхто не міг нічого відповісти. Всі побігли на ґанок і почали оглядати двері. Вітя підняв з ґанку ягоду і сказав:

— Вони й не стукали у двері. Вони дзьобали на ґанку ягоди, а вам здалося, що стукають у двері.

Ми подивилися: на ґанку валялось кілька ягід горобини.

— Сміливці! — глузували з нас хлопці. — Утрьох злякалися ворони!

— І зовсім не втрьох, а вдвох, — кажу я. — Мишко спав як убитий і нічого не чув.

— Молодець, Мишко! — закричали хлопці. — Значить, ти один не боявся ворони?

— Я нічого не боявся, — відповів Мишко. — Я спав і нічого не знаю.

Відтоді всі вважають Мишка сміливцем, а нас із Костиком дражнять боягузами.