Щоденник Миколки Синицина

Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.

— Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка.

— Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.

— Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.

— Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.

— Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама.

Так і не купила йому пістолета.

А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:

— Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!

— Ти, Сашко, хитренький! — сказала Марина. — Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси.

— Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.

— Гаразд, — сказала Іринка. — Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.

— Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть.

Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день — не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:

— Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!

Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.

— Годі тобі стріляти, — сказала нарешті Іринка. — Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.

— Боягузка! — відповів Сашко. — Всі дівчата — боягузки!

— Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, — сказала Марина.

— Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, — заявив Сашко.

Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче — і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:

— Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?

— Ні, — сказав Сашко і сховав пістолет за спину.

— Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію…

Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.

— От так штука! — злякався Сашко. — Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.

Він, захекавшись, прибіг додому.

— Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? — запитала Ірина.

— Це я так просто.

— Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив.

— Та нічого я не відчубучив — просто так… Налякав бабусю якусь.

— Яку бабусю?

— Ну, «яку», «яку»! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.

— Навіщо ж ти вистрілив?

— Сам не знаю. Іде бабуся. «Дай, — думаю, — вистрілю». Ну й вистрілив.

— А вона що?

— Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.

— От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?

— Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.

— Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! — пригрозила Ірина. — Знатимеш, як людей лякати!

— А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.

— Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.

Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно — чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:

— Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.

Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.