Щоденник Миколки Синицина

«От уже як не пощастить зранку, то цілий день не щаститиме! — з прикрістю подумав він. — Що тепер чинити? Якщо піти в обхід, то знову якась дурниця трапиться: або в ящик для сміття звалишся, або цеглина на голову впаде. Так і повік додому не дійдеш!»

Він нерішуче подивився довкола і сказав сам собі:

«Ні, з цим пора кінчати! Що я, людина чи не людина? Я людина! А людина — істота розумна, горда. Вона запускає в космос ракети, підкорила атомну енергію, вигадала думаючу машину. Людина не може залежати від якоїсь старої, облізлої кішки і завжди має робити те, що наказує їй обов'язок. А що мені наказує обов'язок? Мій обов'язок наказує мені йти додому, обідати, бо мама вже давно чекає на мене і, напевне, хвилюється».

Славкова мама довго стояла на розі вулиці і дивилася услід Толі. Вона боялася, коли б з ним не трапилося ще чогось. Вона бачила, як він чомусь зупинився посеред тротуару, постояв, вагаючись, деякий час, потім раптом махнув рукою і, гордо піднявши голову, рушив бадьоро вперед.