Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
Мишко сказав:
— Нумо ще опудало зробимо, щоб ворони город не видзьобували.
Ця вигадка всім дуже сподобалась. Узяли ми жердину і до неї хрест-навхрест палицю прив'язали, роздобули старий мішок і пошили з нього сорочку. Потім натягнули цю сорочку на жердину, а зверху глиняний горщик наділи. На горщику Мишко намалював вуглиною ніс, рот, очі. Страхітлива пика вийшла! Поставили це опудало посеред подвір'я. Всі дивилися на нього і сміялися. Мишко відвів мене вбік і каже:
— Ось що я придумав: нумо, коли всі полягають спати, втечемо на город і скопаємо свою ділянку. Залишимо на ранок маленький клаптик, завтра скопаємо й одержимо прапор.
Я кажу:
— Якби ж ти працював! А то ж з різними дурницями морочишся.
— Я добре працюватиму, ось побачиш!
— Ну, гаразд, тільки якщо ти знову візьмешся за старе, кину все й піду собі.
Увечері всі полягали спати. І ми з Мишком лягли, тільки для годиться. Я вже почав дрімати. Раптом мене Мишко штурхає в бік:
— Уставай! А то не бачити нам прапора, як своїх вух!
Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город.
— Ось наша ділянка, — каже Мишко. — Бачиш, і пень стирчить.
Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув.
Я кажу:
— Це ти недобре вчинив!
— А куди його подіти?
— Не можна на чужу ділянку!
— Ну, давай його в річку кинемо!
Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли — і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому.
Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати.
Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить.
— Що це? — запитує Мишко.
— Перетрудились, — кажу, — занадто багато працювали.
Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться.
Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося.
— Не бачити вам прапора, — кажемо, — як своїх вух!
Хлопці відповідають:
— Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте.
Тут Мишко каже:
— А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака?
Я подивився:
— Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка!
— Не може бути, — каже Мишко. — Ми більше скопали.
— Мені, — кажу, — теж здавалося, що більше.
— Може, умисне хто-небудь номерки перемінив?
— Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть.
— Послухай, — кажу я. — Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували!
— Правда, — каже Мишко. — Не міг же за ніч новий пень вирости.
Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить:
— Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся?
Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. «Що таке! — думаємо. — Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився».
— Мишко, — кажу я, — та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували!
— Та ти що!
— Правда!
— Які ж ми віслюки! — каже Мишко. — Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали?
— Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?
— Що ж робити?
— Копати, — кажу, — от що!
Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.
Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.
Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:
— Це неправильно!
— Чому неправильно? — запитує Вітя.