Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Коли впійманого привели до табору (до „штабу"), з лататтян там був тільки Василь Роговенко; Пилип Никифорович та Луканько на той час кудись відвихнулись були.
Углядівши Василя, Антін помітно зрадів і запобігливо, з виразною надією на рятунок до нього поздоровкався. Де й ділося в нього те нахабство, з яким він у гурті парубків не раз нападав на цього „панича"! Це вже був пес, що зазирає з ласкою в вічі тому, хто його б'є, що лиже руку з батогом.
Але ... Василь побоявся відповісти на те здоровкання. І це зразу погасило надію на Антоновім обличчі. Якимсь іншим, упалим голосом він сказав — до всіх присутніх, ні до кого зокрема:
— Дайте закурити... ; Але йому закурити не дали.
Молибоги в таборі теж не було, треба було його чекати. Тим часом враження було таке, що ті, що привели впійманого, не знали, що з ним робити. Стояли біля нього, напружені в незвичній ролі, з обрізами напоготові, немов боялись, що. він ще може вдаритися в ноги і втекти. Нічого не могли порадити й ті, що повилазили з своїх куренів подивитись на приведеного. Дивилися з якоюсь прикрою відчуженістю, не підходячи близько, наче то був звір — не людина.
Скористувавшись тим, що поблизу був пеньок, Антін підійшов до нього своєю перехилькуватою ходою і сів. Не зрозумівши зразу цього руху, один з вартових підкинув, нервово стенувшись, обріза і крикнув:
— Ти! и і
— Стій на місці! — наказав другий.
Але потім згодилися з тим, що він сів. Немов би давали йому останню перед смертю пільгу, дозволяли зробити останній рух тілу, що мало незабаром заклякнути в мертвій нерухомості. Тільки згодом один з тих, що вилізли з куренів, сказав, що його б треба зв'язати. І потім пішов сам до куреня і виніс довгий мотуз. Мотуз той був заборсаний, він довго його розплутував, зосереджено, діловито, наче збирався коня триножити. А далі підійшов до Антона і став мовчки в'язати йому руки за спину.
Антін сидів, сам навіть не ворухнув рукою, але й не опирався — наче ті руки були не його. Та й увесь він був тепер якийсь млявий, ніби сном запаморочений; він міг би сказати: „Не в'яжіть — я не тікатиму", але не сказав цього.
В'язальник зв'язав руки не дуже туго, у нього самого руки трусились, а зв'язавши, відійшов геть. Після цього запанувала напружена тиша. Декотрі з повстанців не витримали її, повернулись і пішли до своїх куренів, забалакавши про якісь там свої буденні справи.
У цій тиші стало дуже чутно сюрчання коників у траві, чутно було, як біля берега, між корінням лози булькала вода. А як на протилежному березі, в косяку густого очерету, заскреготала раптом очеретянка, усі аж стріпнулись від того скреготу.
Аж нескоро прийшов Молибога й Луканько. Вирішили влаштувати суд над упійманим „хліборобом" негайно. Можливо, тим вони так хапалися, що його жива присутність була важка для всіх. Це була хапливість першого вбивства.
Несподівану активність у цій справі виявив Луканько. Він звернувся до присутніх („у кого є?"), щоб дали йому олівця та папір, а тоді підійшов до Антона і, не дивлячись йому ввічі, наказав устати з пенька:
— Устань звідсіль!
Антін устав, держачи за спиною зв'язані руки. Після випадку з Василем, коли той не відповів був на його здоровкання, він тепер не обзивався й до Луканька, хоч
Луканько був його товариш: разом гуляли на вулиці, а раніш, як були хлопцями, водили разом коні на ніч ласти. Луканько, ставши до пенька на одно коліно, учинив допит заарештованого. Запитував і, коли Антін від-ловідав, записував його відповіді, послинивши попереду олівця. Писав дуже помалу, бо був малописьменний, та й олівець був дуже малий (куций огризок) для його цупких, незвичних до таких рухів пальців. А як та мова, що нею він висловлював усякі буденні, неважливі речі, для поважної справи — допиту, не годилась, то він і намагався звертатись до допитуваного „по-панському". Для цього йому доводилося згадувати ті трудні слова, що їх він вивчив за три роки в „низянській" школі. Алеж ця мова робила його схожим на те начальство, що з ним йому доводилося стикатися в житті, — урядника, волосного писаря тощо.
Василя й цим разом ця мова дратувала, але він не відважився щось сказати, бо його, напевно, зрозуміли б так, що він не українську мову обороняє, а багатія Степаненка захищає. Щоб не слухати, відійшов геть.
— Як тебе звуть? — спитав Луканько Антона.
— Антін...
Луканько, послинивши олівця, став писати слово „Антін". Всі мовчки ждали, слідкуючи за повільними рухами його пальців. Було тихо.