Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
250] Золотородного брата свого Трітонія досі
251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,
252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,
253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,
254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,
255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:
256] «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї
257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.
258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.
259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».
260] Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,
261] Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.
262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно
263] Вибив оте джерело»,— й повела за собою Палладу.
264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,
265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,
266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,
267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,
268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90]
269] «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,
270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?
271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.
272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!
273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).
274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі
275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.
276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,
277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.
278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі
279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,—
280] «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).— Постійте!
281] Поки дощить — (а дощ таки йшов),— під мою завітайте
282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,
283] Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,
284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.
285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.
286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.
287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє
288] В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.
289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:
290] «Цим же шляхом і я,— прокричав,— полечу вслід за вами».
291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,
292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши
293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю».
294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло
295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.
296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти
297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,
298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо
299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.
300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно
301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.
302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;
303] Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну
304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.
305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.
306] В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;
307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:
308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману
309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне
310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом
311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,
312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши
313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]
314] Люду, що серед снігів,— хай нас німфи в тій справі розсудять».
315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати —
316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши
317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.
318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала
319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів
320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.
321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх
322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього
323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту
324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
327] «За вожака череди,— каже,— був там Юпітер. Тому—то
328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
329] В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,
330] В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом—птахом».
332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
333] «Треба вже й— нам, Аонідам, почать,— але в тебе, можливо,
334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».
335] «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» —
336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».
338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,
339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,
340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:
Перейти на страницу: