Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Суспільно-політична ситуація в країні
Як уже зазначалось, протягом тривалого часу представники правих партій не полишали надій досягнути порозуміння з лідерами Директорії для залучення до державотворчої праці діячів, не заангажованих у політику, спеціалістів з різних сфер суспільного життя, у тому числі й військових. 15 березня 1919 р. один з провідників Української демократично-хліборобської партії С. Шемет звертається до Головного отамана С. Петлюри з листом, у якому закликає зважити на «реальні обставини» і міжнародне становище, «котре вимагає аби негайно ми показали себе здібними припинити анархію і будувати нормальну правову державу». Він просить призначити в Одесі командувача українських військ, які «тут формуються при допомозі французів» з огляду на те, що «французи розірвали з Денікіним». На цю посаду С. Шемет рекомендує генерала О. Грекова, професіоналізм якого та національні уподобання не викликали ніяких сумнівів. Підкреслюючи важливість такого кроку, автор листа просить Головного отамана якнайшвидше зробити призначення, оскільки залишилося лише «кілька критичних днів…» 215. Не одержавши відповіді від Головного отамана, С. Шемет намагається самостійно провести зондаж і з’ясувати наміри Антанти. За деякими джерелами, С. Шемет мав виїхати у цій справі до Одеси разом з П. Болбочаном. Зокрема, М. Шаповал 1 квітня 1919 р. у своєму щоденнику записав, що «самостійники збираються переїхати в Одесу. Туди простує і Болбочан» 216. Про перебування С. Шемета та П. Болбочана в Одесі — одному з головних центрів зародження самостійницького руху — згадує дещо пізніше у своїх свідченнях у справі П. Болбочана чільний діяч УДХП І. Кобза — кошовий отаман Харківського Слобідського коша: «В Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої (Республіканської. — Авт.) дивізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана Командуючим, на це я погодився і підписав листа…» (Док. № 35).
Навесні 1919 р. УНР опинилася в критичній ситуації. Територія, контрольована Директорією, неухильно зменшувалась. Під тиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був переїхати на початку лютого 1919 р. до Вінниці, згодом — до Рівного, а далі — до Кам’янця-Подільського. Але фактично його члени перебували в різних містах України і навіть за її межами. Невдачі на фронтах, як і безладдя в уряді, поглиблювали дезорганізацію в армії. Водночас у суспільстві посилилась недовіра до проводу УНР, який, зі свого боку, виявився не готовим реалізувати заплановані політичні, адміністративні та соціально-економічні заходи.
Після виходу В. Винниченка зі складу Директорії, С. Петлюра поєднав у своїх руках не лише командування армією, але й керівництво виконавчою владою. Таке зосередження військово-політичних функцій в особі Головного отамана мало наслідком заходи, спрямовані на деяку реорганізацію керівництва військовою справою. 24 лютого 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила закон про утворення інституту Наказного отамана та розподіл влади між ним, Головним отаманом та військовим міністром УНР 217. За словами Я. Штендери, посаду Наказного отамана було створено з причини незадоволення певних політичних кіл діями С. Петлюри та його керівництвом військовими операціями. Тобто виникала потреба у призначенні на керівну військову посаду фахівця, який безпосередньо мав би відповідати за проведення військових операцій, боєздатність армії та дисципліну 218.
Наказний отаман фактично став заступником Головного отамана і через нього підлягав Директорії УНР. Він здійснював безпосереднє керівництво Дієвою армією УНР. До його компетенції належало ведення військових операцій та керівництво всіма галузями військового будівництва. За Головним отаманом залишалось загальне керівництво збройними силами. Права Наказного отамана детально визначалися низкою статей «Правил про польове керування військ у воєнний час», запроваджених ще в 1914 р. у російській армії.