Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Образ фамільного екіпажу Шпоньки виразно показує стан занепаду України. Як стверджує оповідач, поважний екіпаж служив нашому предкові Адаму і нібито був порятований від біблійного потопу у спеціальному відділені Ноєвого ковчега. Екіпаж виглядає як втілення гротеску:
Довольно сказать, что Василиса Кашпоровна была очень довольна ее архитектурою, и всегда изъявляла сожаление, что вывелись из моды старинные экипажи. Самое устройство брички немного набок, то есть так, что правая сторона ее была гораздо выше левой, ей очень нравилось, потому что с одной стороны может, как она говорила, влезать малорослый, а с другой великорослый. Впрочем, внутри брички могло поместиться штук пять малорослых и трое таких, как тетушка. Около полудня Омелько, управившись около брички, вывел из конюшни тройку лошадей, немного чем моложе брички, и начал привязывать их веревкою к величественному экипажу (ПСС 1, 304).
Слова, використані для низькорослих і високих людей, перегукуються з термінами, які зазвичай вживаються для позначення українців і росіян — малоросс (від Малороссии) і великоросс (від Великороссии). Цей кривобокий екіпаж виконує функцію образу самої України — під орудою жалюгідних українців і вагомих росіян. Порівняно з пізнішим образом із «Мертвих душ» Русі як швидкої тройки — що експліцитно показує асоціативний зв’язок Гоголя між екіпажами та народами — цей ветхий, розхитаний, запряжений трійкою український екіпаж не міг явити більш песимістичного контрасту.
Ймовірно, повість «Шпонька» була написана останньою в циклі «Вечорів на хуторі біля Диканьки», наприкінці 1831 року (ПСС 1, 549). Вона передвіщає такі миргородські повісті, як «Старосвітські поміщики» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». Однак як вона функціонує в межах ширшого ландшафту «Вечорів на хуторі»? «Вечори» — цикл, головною рисою якого є динаміка між взаємозалежністю та незалежністю повістей у великому цілому, кожна з них водночас пов’язана з іншими повістями, будучи також автономною. У прочитанні, що надає перевагу «Шпоньці» та «Зачарованому місцю» — двом завершальним повістям у збірці, отже, телеологічному підсумуванню всієї книги — втрачається бачення того, як працює жанр, а замість цього до неї застосовується романні очікування[105]. Ба більше, призначаючи «Шпоньці» роль у цьому циклі, неможливо проігнорувати контекст Панькових передмов. Як образ сучасної України, ця повість конкурує з іншими сучасними образами — запропонованими наративним каркасом циклу. Історія Шпоньки була розказана на Панькових вечорах Степаном Івановичем Курочкою з Гадяча, який записав її для Панька. Заразом і для автора повісті, і для його слухачів у Паньковому домі Шпонька мав би видатися таким же дивним, як і для читача її друкованої версії. Цінності та погляди, які поділяють гості на цих зібраннях, не збігаються з цінностями й поглядами, що характеризують світ Івана Федоровича Шпоньки. Бездушне, банальне існування «шпоньок» цього світу виводить на передній план вітальність, цілісність і героїзм України, представлені в інших повістях.
Читачі Гоголя зазвичай припускають, що зображення занепаду України сигналізують про його підтримку імперіалізму: український національний організм показано недієздатним. Він затримується на соціальних розламах українського суспільства, зокрема між селянами та аристократією. Після «Вечорів на хуторі» наступний гоголівський цикл повістей — «Миргород» (1835) — містив ще дві історії в дусі «Шпоньки». У них було зображено сучасне українське дворянство як жалюгідне та ялове, некультурне й бездіяльне. Такі аристократичні, «національні» старі родини, як оповідач називає ненажерливих персонажів «Старосвітських поміщиків» у «Миргороді», навряд чи претендують на те, щоб вважатися міцним стовпом нації (ПСС 2, 125). Через подібні образи критики, як правило, й нарікали на участь Гоголя в російському імперському проекті. Як ми вже згадували, він залишає козацький дух у минулому та висміює комічний провінціалізм сучасної України, таким чином зміцнюючи її колоніальний образ[106].
105
Про родові риси жанру циклу повістей, див. Forrest L. Ingram, Representative Short Story Cycles of the Twentieth Century: Study in a Literary Genre (The Hague: Mouton, 1971). Грабович розглядає «Шпоньку» та «Зачароване місце* у такій телеологічній манері, що змушує його бачити гоголівський портрет України як зумовлений неминучим занепадом внаслідок прокляття («The History and Myth of the Cossack Ukraine», chap. 9).
106
Анна Берегуляк дотримується цієї точки зору в «Gogolian Myth and the Colonial Etho», Journal of Ukrainian Studies 20.1—2 (1995): 33—42. На думку Пітера Савчака, гоголівське пародійне зображення України відбиває його співучасть у колоніальному статус-кво, але Савчак водночас стверджує, що, вписуючи українськість в імперсько-російський культурний проект, Гоголь підриває цю культуру зсередини («„Ночь перед Рождеством“ Мыколы/Николая Гоголя: К вопросу о „малой литературе“», Russian Literature 49 [2001]: 259—270). Однак Гоголь не так перейнятий підваженням російської культури, як надає культурі українській твердого ґрунту. Мирослав Шкандрій, будучи найближче до моєї позиції, стверджує, що Гоголь маневрує між колоніальним і антиколоніальним дискурсами, але Шкандрій, урешті-решт, розміщує Гоголя радше в межах імперського дискурсу, ніж контрдискурсу (Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times [Montreaclass="underline" McGill-Queen’s Univ. Press, 2001]).