Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Чому ти так вирішила?
3
Русана пішла. Борислав зітхнув спокійно. Відчуття небезпеки вгамувалося. Вийшов надвір і позирнув на сонячне око. Згадалися давні молитви Дажбогові, що він їх тут, у Богумирі, багато років не згадував. Схотілося впасти на коліна, схилити голову до землі і просити усіх добрих богів врятувати його дитину. Так і зробив.
Після молитви на душі посвітлішало. Дерева навколо хати вже не хиталися загрозливо, а весело вітали його; тиша не нависала, а заспокоювала і давала сили. Невідомо звідки з’явилось бажання покинути всі справи і піти в ліс по гриби… Це бажання подарувало йому кілька годин життя…
Гриби ніби чекали, щоб Борислав їх зібрав. Вони вилазили з-під моху, виглядали з-за стовбурів дерев, посміхалися, виринаючи з купи листя. Польові гриби, яких він давно не бачив, м’які моховики, цупкі білі грибки, навіть кілька яскравих красноголовців. Ліс був сухим, і ходити по ньому було суцільне задоволення. Кудись зникла мошка, яка зазвичай зліплює очі, жодної павутинної сітки…
«Мабуть, полісун мені допомагає» — майнула думка.
Не встиг він її до кінця додумати, як перед ним вигулькнула сіра, обросла волоссям, постать. Від несподіванки Борислав впустив кошика. Дідок стояв, спершись на ціпок, і мовчки дивився на Борислава. Потім сказав:
— Не вертай додому, Бориславе! Лихо там… — почав було дідок.
— Так скоро?
— Лихо завжди приходить, коли не чекаєш. Ти можеш втекти. Ми сховаємо тебе!
— За що мені така ласка?
— Ми знаємо твою дочку, Русану. То чи приймеш нашу допомогу?
— Він знайде мене. Навіщо ховатися? Ти знаєш Русану — тож допоможи краще їй. А моя остання битва має ось-ось розпочатися.
— Ти вирішив! Іди. І знай — лісові жителі ніколи не лишать Русану в біді. І полісуни, і чугайстри, і нічки, і мавки — всі оберігатимуть її.
Дід розтанув у повітрі.
Борислав же повернув додому.
Вже на підході до обійстя він відчув запах диму і почув тріск вогню. Хвильку постояв, а тоді, як був, із кошиком грибів, рушив навпростець. Почувся короткий свист — і гострий біль пойняв ногу. Борислав упав. Гриби посипалися навсібіч.
Збоку зачулися кроки, і він побачив чорні шкіряні чоботи без жодної прикраси. Один чобіт саме наступав на красноголовця, і той із ледве чутним хрустом піддався, перетворившись на біло-червону пляму.
— То це так ти тримаєш обіцянки? Я прийшов по борг, а хата порожня? Що скажеш, га?
— Цього я тобі не обіцяв! — викрикнув Борислав, зібравши сили.
— Ні, обіцяв! В мене було багато справ, та нарешті я звільнився і прийшов. А ти мене надурив! Я цього не люблю!
— Не віддам… уже пізно… — сказав Борислав.
— Так… Вона втекла! Ти здогадався, по що я прийду. Але ти скажеш мені, де вона! Вона буде моєю!
— Ти… не почуєш від мене ні… слова…
— Почую! — сказав чорний і щосили вдарив носаком чобота по рані.
Борислав скривився, але не закричав. Тоді отримав ще один удар туди само. І ще один. Після п’ятого удару йому нарешті вдалося вирвати у Борислава глухий стогін.
— То куди вона пішла?
— Хто?
Роз’ярившись, чорний подав знак одному з вояків, і той вийняв з-за пояса важкого мисливського ножа. Наблизився. Приклав до Бориславового вуха:
— Я бачу, ти не хочеш мене чути. Тож навіщо тобі вухо?
— Ти… можеш порізати мене на шматки… та я не скажу, де дочка… Я не знаю… куди… вона… пішла!
Тяжко давалося йому кожне слово, та він не міг зупинитися. Він промовляв останні слова у цьому житті:
— Та я знаю одне… Ваші злодіяння… не зійдуть… вам… просто так… Є вища сила… є доля… вона покарає вас. А я проклинаю вас… і ваші темні діла… і ваші цілі… Не буде вам спокою… ні в Яві, ні в Наві… І ще одне…
Хто й зна, звідки у нього взялися сили, та він раптом випростався, забувши про біль, і на повен голос виголосив прокляття. Чорний не встиг його зупинити — він теж не чекав такого. Борислав же скоромовкою виголосив:
Один з вояків не стримався, розмахнувся сокирою і одним махом відтяв Бориславу голову.