Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
6
Прийшов час для чарів.
Рутенія торкнулася рукою лоба, губ, живота. Заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і почала крутитися. Чорне волосся розліталося навсібіч. Відьма прискорила оберти. Розслаблені руки піднялися над землею. Рух наростав, і ось уже руки розкинуто в боки, й коли б хто подивився згори, то побачив би суцільний чорний диск із білими краями.
В тілі щось вибухнуло. Тепло розлилося хвилями. З кожним обертом тепла ставало більше, а рухатися — важче. Повітря загусло, мов сметана. Серце радісно закалатало: такого стану вона досягла вперше. Цього разу може вийти! Натхнення додало їй сил, і відьма подолала опір — закрутилася швидше. Почувалася келихом вина, повним по вінця — ось-ось розхлюпається. І воно прийшло! Коли вже немає сил стримуватися! Коли хочеться випустити з себе накопичену силу! Щоб прийшло звільнення! Щоб прийшло щастя!
— Та-а-а-а-к! — вигукнула відьма і різко зупинилася.
Все тепло, що так довго в ній збиралося, заворушилося і вирвалося назовні! Кожною частинкою тіла вона відчувала, як струменить воно потоком! Стало ясно, як удень. Гаряче світло струменіло з Рутенії й повнилося фарбами.
Такої сили Рутенія ще не відчувала. Вона всемогутня! Вона могла зруйнувати місто, могла запалити ліс, могла вступити в бій із Ахруманом — могла все!
Вона так захопилася, що мало не забула про мету. Та ні, не забула. Щойно вона звикла до нових відчуттів, як розпочала нове дійство. Видобула з кишені три довгі волоски, що дав їй Добровін. То були волоски з Лютиборової гриви. Намотала одну волосину на праву руку, одну на ліву, одну зав’язала на шиї. Тоді сіла на землю і звела долоні перед собою.
У голові вибухнуло видіння: чорний, сильний красень-кінь бив копитами об землю, його довга лискуча грива віється на вітрі… Тричі викрикнула вона: «Лютиборе, я кличу тебе!» Тричі почула вона закличне іржання. Тоді розвела руки. Світло нечутно розлетілося навсібіч. Зникло відчуття всемогутності, натомість прийшла спустошеність. Виснажена відьма похилилась додолу, притулилась до землі, заплющила очі і заснула.
Отямилась вона від чиєїсь присутності. Прислухалася, щоб визначити джерело тривоги. Переконалася, що не зв’язана й ніщо не обмежує її рухів. Лише тоді підскочила і відсахнулась якнайдалі від супротивника…
— Засвоїла уроки, — почула вона.
— Це ти, Добровіне? — Темно, хоч в око встрель.
— Я, а хто ж? — Відьмак запалив над головою світляну кулю. — Хоча після того, що ти тут влаштувала, можна було б чекати й на появу Чорного Ворона…
— Я влаштувала?
— Рутеніє, ти створила такий Вихор Сили… Його відчули всі відьмаки Словунії, і я думаю, навіть Богумиру!
— Я? Не може бути! Я ж робила все, як ти казав…
— Тут є і моя вина. Недооцінив я тебе. Забираймося звідси і готуймося до гіршого.
— Почекай! Ахруман же знає, що я в Суронжі, і нічого до цього часу не вдіяв? Чого ж боятися? Що змінилося?
— Що змінилося? Ти знову набула сили! Поки ти була без пам’яті і без сили, ти не становила для нього загрози. Зараз же ти сама прийшла до нього і сказала: «Я знов маю сили, я знову стою у тебе на шляху!»
— Оце так! Як же… А як же Лютибор? Я ж кликала його… А його немає?
— Немає? А ти озирнись! — і Добровін вказав відьмі за спину.
Тієї ж миті її голова торкнулася чогось теплого і живого. Вона злякано відсахнулась, та вже наступної миті у поле її зору потрапив він… Її відьмацький кінь, її Лютибор! Він сумирно стояв і дивився на відьму вологими чорними очима. Та повільно підійшла і поклала руку йому на гриву. Кінь стрепенувся. Всі сили, витрачені на заклик, повернулися. Відьма знову почувалася сповненою життя. Вона оглянула коня з усіх боків. Чорний, як сама ніч. Якби не Добровінове світло, його б узагалі не було видно.
— Добровіне, а що далі?
— Отакої, прикликала друга, а тепер не знаєш, що робити?
— Я… справді не знаю. Забрати його в місто? — непевно спитала вона.
Спробувала уявити цього красеня у стійлі, поруч із миршавими міськими коняками… Лютибор, ніби побачивши її видіння, заіржав і відступив на крок.
— Відьмацький кінь, та ще й з породи диких, у стійлі? Ні, його життя — вільне! Він поруч, бо так хоче. Ти ні до чого не можеш його змусити. Він вільний! Він прийшов до тебе — отже, не забув. Він, щойно ти його покличеш, примчить до тебе, як вітер! Зараз же ти можеш його відпустити, в нього своє життя, а завтра покличеш — і він прийде.