Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Борислав запам’ятав їх усіх. Шестеро, з яких п’ятеро вже померли наглою смертю. Залишився один. Красень Ясновид. Утік.
Відтоді ніхто не чіпав Борислава. Село забуло про нього. І він забув про село. Жив дочкою і спогадами про дружину. Важко жив, бо ненавидів Богумир усім серцем. Та не вертався назад. Щось тримало його тут…
А зараз він стояв у відчинених дверях і натужно бухикав. Забравши руку від губ, він побачив кров. В глибині хати почувся доньчин голос, і він миттю витер руку об спід сорочки і зачинив двері.
— Тату, дме холодний вітер! А ви так легенько вдягнуті! — присоромила його донька.
— Чогось душно стало, то й надумав подихати, охолонути.
— Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобається мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника?
— Чи ти в мене не найкраща зільниця?
Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства людей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої таємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з'їдав його зсередини.
— То мені відомста! — казав батько на її слова і замовкав.
Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Вона знала про страшну смерть матері, знала, що батько помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спливала в її пам'яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозгаданою.
Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом виливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, дослухаючись до мови іншого світла, не штучного свічкового, а справжнього, народженого в муках душі:
Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі лягла спати.
А на ранок її розбудив батьків голос:
— Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут!
— Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спитала вона.
— Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг…
— Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти мене проганяєш?
— Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке подумати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно обнявши Русану. — Небезпека насувається… страшна небезпека…
Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, споглядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом:
— Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу!
— Тату, я не…
— Пообіцяй мені!
— Я обіцяю, — тихо вимовила вона.
І Борислав розповів, як йому було боляче після смерті її матері. Як шукав правди у влади і не знайшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш натомість?» — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він прийде?» — спитав знову Борислав, а той знову засміявся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить мені!» Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках помирали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона?»
Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно.
— Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпаки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв…