Рутенія. Повернення відьми

Тієї ж миті ланцюг вирвався з чугайстрових рук, піднявся в повітрі, засяяв жовтим і зник. Зачарований Віт все ще стискав руки, коли зільник повідомив, що зараз буде боляче. Рутенія не встигла зібратися, коло диму, що обвивало її стан, раптом стиснуло живота. Золота лише прошепотів: «Не бійтеся, так треба…» — і кільце увійшло в тіло. Різкий біль розрізав навпіл, неначе хтось рубонув мечем. Ноги не витримали — всі попадали. Бось застогнав, Віт вилаявся, Золота з Рутенією терпіли мовчки. Згодом прийшло почуття дивовижної легкості.

— Ось і все! Ми навіки разом! — вимовив Золота. — Ми…

Та він не встиг доказати, бо в кімнату увірвався Добровін.

— Що тут відбувається?! — сердито вигукнув він. — Що ви з собою робите? — руки його тряслися.

— Та це… ми тут… — почав було виправдовуватися Золота.

— Та я бачу, що ви тут! — Добровін раптом замовк, потім озирнувся і заплющив очі.

Коли ж він їх відкрив, то вже замість люті в них світилася усмішка. Відьмак вже не сердився. Та все ж для годиться вичитав Золоту з Рутенією — за те, що не повідомили його.

— Біль був? — спитав він.

— Еге ж, — скривилася від спогадів Рутенія. — Трохи був…

— А якби сказали мені — показав би, як уникнути! — Про себе пробурчав: «Розум є, а думати — не навчилися!». Глянувши вдавано сердито, він повів всіх за собою — відправляти чугайстра у гори.

Рутенія чекала чогось яскравого і величного, та відьмак вивів усіх за межі міста і обмежився вогняним колом у повітрі.

— Ступиш туди — і опинишся у Мовчазних Горах. А далі вже сам…

Важко було чугайстрові прощатися з друзями. Рутенія намагалась не дивитися йому в очі: відчувала, що варто в них зазирнути, як не стримає сліз. Тому і втупилась у підлогу. Золота просто потис руку. Так само зробив і Бось. Рутенія нарешті змогла перебороти себе і підвела очі.

— Я дав обіцянку, і мушу йти! Я повернуся. І повернуся сильніший, ніж був. Я зможу стати поруч із вами в битві зі злом. Я не осоромлю вас. Колись чугайстри були великими воями!

По цих словах він обернувся і вступив до кола.

Добровін пішов. Рутенія провела його поглядом. Їй хотілося його наздогнати і сказати, що без Віта їй буде самотньо, що Віт — мудрий і сильний, що він… Та вона вчасно зупинилася — не Добровіну це слід було казати, а Бітові… «От дурепа!» — картала вона себе. Вона торкнулась плечем Золоти. Золотина рука стисла її долоню. Злидень спостеріг те і пішов геть.

Відьма і зільник стояли поруч. Золота повільно і нерішуче обійняв Рутенію за плечі. Та не пручалася, а лише сильніше пригорнулась до теплого тіла. Перед ними розкинулися зелені пагорби.