Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Чорний зірвався з місця:
— Що ти наробив! Потворо!
— Та я чого? Він же проклинав…
— Ти дурисвіт! Дурень! Віслючий син! Ти дав силу прокляттю! Ти дав йому силу-у-у-у! — з диким криком Чорний направив на воїна свою палицю. За мить тільки чорний попіл впав на землю.
— Приготуйте Борислава до треби! Може, хоч мертвий він щось скаже…
Ті слухняно й налякано кинулися виконувати наказ.
Вони знали, що слід робити. Тіло роздягнули, поруч знайшовся великий камінь, що міг слугувати капищем. Перенісши Борислава на цей камінь, вони мовчки стали поруч. Чорний наблизився до каменя і став перед ним на коліна:
— Нарікаю тебе капищем Чорнобожим! Кров’ю поливаю тебе! Требу справляю тобі, Чорний Боже, Повелителю Зла! Віру свою приносить тобі Ахруманів слуга!
Але й мертвий Борислав нічого не сказав.
Ахруманів слуга Ахрумана був розгублений. Уперше йому не вдалося витягти зізнання! Вперше супроти нього став хтось, настільки сильний духом. Уперше він програв! Накресливши палицею у повітрі вогняне коло, він кинувся у нього. За ним поспішили воїни.
Ахруманів слуга не знав, що чиста душа навіки лишиться чистою, у яке багно б її не втоптувала чужа лиха воля. Чиста душа завжди знайде сили повернутися до світла, якщо в ній житиме любов.
Навколо мертвого тіла зібралися лісові жителі. Мавки зібрали одяг, полісуни підняли тіло і понесли углиб лісу. Там, у непролазних хащах, розкинулось озеро. Туди і принесли Борислава. І запалало багаття, підносячи Бориславів дух до неба. Попіл, що лишився, водяники розтрусили над поверхнею озера.
В селищі ніхто навіть не помітив зникнення сусідів. Лише через кілька днів всюдисущі діти принесли звістку: хата згоріла, ані батька, ані дочки немає.
«І слава богам!» — подумали селяни, бо ж важко жити поруч із ворогом, який тебе кривдить, але ще важче жити із тим, кого ти скривдив сам.
4
Чугайстер Віт таки зібрався виконати обіцянку, дану ще в підземеллі: піти у Мовчазні Гори шукати свого діда і вчитися.
— Хіба не можеш ти вчитися тут, у Добровіна? — марно питала його Рутенія, якій не хотілося розлуки.
— Те, що знають і вміють чугайстри — людям недосяжно. Це інше. Це не людське, — відповідав він їй.
Відьма вийшла на свіже повітря й зіткнулася з Золотою. Той вже обшукався:
— Руто, куди ти зникла? Я образив тебе?
— Все гаразд. Дурні думки лізуть у голову, коли їх не просиш. Не зважай, — заспокоїла вона. — Віт уже зібрався?
— Так, він майже готовий. Добровін обіцяв переправити його у Мовчазні Гори.
Рутенія вже хотіла бігти, та Золота затримав її.
— Пам’ятаєш закляття, яке я наклав на Дзеванну?
— Ти таке ж хочеш накласти на Віта?
— Не таке… Я його вдосконалив. Я знаю, як зробити з нього прикличне закляття! Щойно хтось із нас потрапить у халепу, він зможе прикликати нас!
— Це ж чудово!
— Так, але…
— Але?
— Ми не зможемо опиратися заклику: щойно він прозвучить, нас миттю перенесе до того місця.
— А ось це вже небезпечно, — Рутенія озирнулась. — Якщо про закляття дізнається ворог, він легко влаштує пастку…
— Отож бо й воно! Я думаю, як бути з Босем? Чи казати йому? І чи варто взагалі його накладати? Може, обмежитися тим, яке я наклав на Дзеванну?
— Я не знаю. Може, поговоримо з Бітом…
— Ви знаєте, я за цей місяць багато з ним розмовляв, — мовив Віт. — Він хоче розібратися, де зло, а де добро. І він хоче добра своєму народові. А за це не можна нікого зневажати, навіть якщо він діяв неправедними шляхами. Ми щось від нього приховаємо — довіра буде зруйнована вщент!
— Рутеніє, ти? — спитав Золота.
— Я за. Тим паче, це ж я заронила у злидневі зерно віри. Тож і мені відповідати за наслідки.
— Що ж, я хоч і не вірю Босеві, але вірю вам! Хай буде так, як ви скажете. От тільки… Чи схоче того Бось?
— То спитаймо, та й по всьому! — озвався Віт, якому вже час було вирушати.
Бось прийняв пропозицію. Золота посадив усіх в коло, запалив кілька пучок духмяних трав. Коли запах набув сили і приміщення заповнилося димом так, що вже й не було видно облич, він приєднався до кола і почав шепотіти. Рутенія прислухалась: