Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
Але річ не в тім. Я сиділа долі та зав’язувала шнурок, не дивилася на їхній табір, на прострелені знічев’я черепи, на безліч непотрібних речей, принесених з руйновищ.
— Навіть якби вони були Останніми з Тих, Що Вижили, я не воювала б на їхньому боці. Чому? Та просто вони ніколи не були б на моєму боці.
Тож пхнувши їхні обмотані колючим дротом ворота, я рушила до Захисників Могил.
— Пригнися, — попросила Пташка.
А тільки-но я це зробила, вона вистрелила в Гробарів, котрі намагалися наздогнати мене.
Вітчим і Мачуха.
Це вони знищили той світ, і кожний одержав те, чого так прагнув: Вітчим — убивць-Гробарів та Захисників Повалених Будинків, котрі не надто відрізнялися від Гробарів. А Мачуха — мертвяків.
Ціле царство. І вона — королева на троні.
— Я знала, що ти кохаєш мене, — цілуючи чоловіка.
Його руки — на її оголеній спині:
— Залишися.
— Не можу, — але не пручаючись. — Я мушу встигнути насолодитися всім цим.
Одинадцять рядків вище: «…не надто відрізнялися…» А ще чудовиська: всілякі, різні, на будь-який смак.
— Хтось таки знищить Крихітку.
— Я так не думаю.
Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.
— Час, коли всілякі Крихітки безсилі.
— Побачимо.
Копнути ворота, щоб піти від них.
— Ой не думаю, Таточку, — сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.
— Побачимо.
— Побачимо.
— Ти це серйозно?
Іноді навіть Янголові хочеться…
— Так, я серйозно.
— Побачимо.
Але я мовчала. Бо ж:
— Побачимо.
— Побачимо.
— Побачимо.
— Побачимо, — ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.
Розділ 10
«…не надто відрізняються…»
Я зціпила зуби.
«…не надто відрізняються…»
— Пригнися, — і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.
— Бах!
— Побачимо.
— Поба…
Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:
— Це мій Кінець Світу?!
— Твій.
Розділ 11
— Ні, — мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.
— Аби не думати потім, що це було.
— Ліпше візьми гілку.
— Звичайне дерево. Звичайна гілка.
— Хто й коли звертав на них увагу?
— Ти пам’ятаєш кожне дерево свого Міста?
— Ні.
Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.
Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.
Істоти з серпанку, що прийшли до нас.
— Гробарі знов убивали.
— Вони знову приходили до нас.
— І до нас.
— А на нашій вулиці вони знищили три родини…
Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.
— Доню.
— Мамо.
— Як ти?
— Усе гаразд. Пам’ятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на п’ятьох Збирачів Черепів…
— Пташко, ти лякаєш мене.
— Не бійся, мамо, адже він убив їх!
У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.
Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кав’ярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо…
Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.
— Примара.
— Де?
Гуп!
— Уже нема?
— Цей світ належить вам.
— Дякуємо тобі, о Володарю, — припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.
— Йдіть та беріть, усе, що заманеться.
І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.
— Поглянь, яка штучка!
— Чудово! А що ти хочеш навзамін?
— А що в тебе є?
— У мене? Та багато чого, — і до купи уламків: — Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.
— Чудово. А ще оце, — показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.