Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!
У Місті, в якому радіація стала повітрям, дощем і травою?
А втім, ні. Трави не було. Лише випалено-жовтий пил та піраміди руїн, та кістяки споруд, що стирчать на їхніх верхівках.
— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!
— Не змушуй мене діставати пістолет.
Розділ 5
— Еге-ге-ге-гей!!!
Ані душі. Але чому?
Адже мусить бути хтось.
— Еге-ге-ге-гей!!!
Відлуння:
— Е! Е! Е!
У руїнах. У кістяках будинків:
— Ге! Ге! Ге!
Через прольоти, через бантини, через посипану цеглу та велетенські сланці блоків.
— Ге! Ге! Ге!
Під червоно-чорним небом. Через перехрестя, під випаленими вічницями світлофорів. Через великі не засаджені грядки, атракціони жахів, через усе те, що тут називається день.
Я не хотіла б побачити ніч. Її червонясте світіння. Без зірок, Знати, що жоден ліхтар уже ніколи не засвітиться.
— Ге-е-еййй!!!
Небо червоне. Шарлато-вогненні та вугільно-чорні хмари. Випалено-жовтий колір Міста.
Клаптик асфальту. Ніби згадка. З уривком розмежувальної смуги, з літерою «П», єдиною, що залишилася від розплавленого «СТОП».
Знак «Нерегульований перехід» і скелет, що продирається крізь руйновище.
— Якщо не оживлені мертвяки, то хто?
Кафедральна площа. Руїни собору, розвалені будинки довкола. Закляклі в повітрі рисові зерна. Закляклий у повітрі попіл горілих пташок. Обпалена шкіра кам’яної статуї.
— Еге-гей!!!
Канал між двома рядами будинків. Спалена вода. Сухе дно. Обривність поїздів, що виходять до нього. Ступиш крок — упадеш на каміння. На чорне безформне сміття. На закам’янілий мул.
Ніби залите пемзою дно.
Завалений міст. Стрибок від нерівного краю на сухі плити надбережжя. Що не крок — похрускування перепаленого каміння. Немов сухе печиво. Що не крок — то хрускіт, курява та глибокий слід.
— Хіба хтось залишився?
Курява, що пудрою зависла у повітрі, завислі краплинки лаку для волосся, червоні блискітки подрібнених вибухом нігтів.
— Хоч хтось?
Скляні скалки в повітрі. Вітрина, а в ній — колись яскраві літери «А», «Є», «К», «Ф». Так само, як першої миті в час вибуху. Згорілі обруси, згоріла кавоварка, застиглий кам’яною хмарою сигаретний дим.
— Ну, бодай хтось.
Тільки б не побачити порожнього візка. Тільки б не побачити того, що залишилось від іграшкових будиночків малят, котрі народилися напередодні Вибуху.
Ще один пам’ятник.
— Хто ти?
— Хіба це має значення?
— Я шукаю…
— Тут нікого нема.
Пам’ятник у Місті, від якого нічого не лишилося. Тільки гори випалено-жовтого каміння. Куди не глянь. На всіх дванадцяти вулицях, що розходяться від нього.
Я йшла цими вулицями. Йшла й тими, до яких вони повертали. І тими, де вони кінчалися. Я не знала назви жодної з них. Аж поки вийшла до пагорба.
— Невже це…
Поки спустилась на долину.
— Тут колись був…
Аж поки побачила…
— Це ж був мій дім!
— Квартирко! — кинулась я до неї.
Наверх! Наверх! Наверх!
— Квартирко!
Крізь порожнечі зниклих поверхів.
— Квартирко!
«Здрастуй, Крихітко»
— килимок на підлозі.
Слід кулі в стіні — ніби вхід у покинуте гніздо диких бджіл.
Двері.
— Почепимо табличку «Маленький Янгол»?
Відчинити її та побачити, що там…
— Квартирко…
Я стояла на краю найвищого руйновища. Я стояла біля дверей, за якими нічого не було. Я бачила все Місто. Нескінченний сад мертвого каміння. Три величезні прірви. Небо червоно-чорне. І темрява, що тужавіє на сході.
Тисячокілометровий труп Мого Міста. Тисячі кілометрів — а за ними починається ніч.
Розділ 6
Ніч у мертвому місті.
Малесеньке багаття, таке маленьке, що ледь освітлює носки моїх черевиків. Дрібненькі гілочки, такі ж дрібні жмутки сухого моху. Щоб не бачити каменів, які почали ворушитися.
— А може, хтось уцілів під землею?
— Зараз подивимося.
Я оглянула десятки безколісних машин, шукаючи інструменти.
Як персонаж комп’ютерної гри:
«ви нічого не бачите»
«ви не можете цього відчинити»
«ви одержуєте 89 очок ДОСВІДУ за вдало відчинений багажник».
— Що це?
Майже навпомацки іржавий метал. Як ворухнути мишкою: